Розділ 39

Я майже не спала тієї ночі.

На столі переді мною лежали дві фотографії, мамин паспорт на ім’я Олени Марченко та записка, яку я вже перечитала стільки разів, що могла відтворити кожне слово напам’ять.

«Міє, якщо ти знайшла Ірину, не питай її, чому я зникла. Спочатку запитай, кого вона врятувала».

Я досі не розуміла, чому мама написала саме так.

Кого врятувала Ірина? Її? Мене? Чи когось третього, про кого ми навіть не здогадувалися?

А ще було повідомлення, яке не давало мені спокою.

«У Кракові вам доведеться вирішити, кому ви повірите: жінці, яка допомогла вашій мамі зникнути, чи жінці, яка залишилася з нею до кінця».

Олена допомогла мамі втекти, але потім розповіла Павлу, куди та збиралася. Ірина була з мамою в архіві в день, коли все почалося. І саме Ірина, можливо, забрала документи, через які мама так і не повернулася додому.

А тепер хтось наполягав, щоб ми привезли до Кракова паспорт.

Я взяла його зі столу й відкрила ще раз.

На фотографії була моя мама. Тільки ім’я під нею — чуже.

Олена Марченко.

— Ти знову на нього дивишся? — почувся голос Марка.

Я підняла голову. Він стояв у дверях моєї кімнати, тримаючи дві чашки чаю.

— А що, якщо ми весь цей час шукали не ту людину? — запитала я.

— У якому сенсі?

— Ми думаємо, що Ірина знає, де мама. А раптом вона взагалі не знає, що з нею сталося? Раптом вона просто забрала документи й зникла сама?

Марк поставив чашку біля мене й сів на край ліжка.

— Тоді ми це з’ясуємо.

— Ти так говориш, ніби все просто.

— Ні. Я так говорю, бо якщо ми зараз почнемо вигадувати всі можливі варіанти, то нікуди не поїдемо.

Я глянула на нього.

— А ти сам не боїшся?

— Боюся.

Він відповів настільки швидко, що я навіть розгубилася.

— Ти ніколи цього не показуєш.

— Бо ти й без мене маєш достатньо причин нервувати.

Я опустила погляд на паспорт.

— Марку, якщо ми знайдемо Ірину й вона скаже, що моя мама померла…

Я не закінчила речення.

Він трохи помовчав.

— Тоді ми хоча б знатимемо правду.

— А якщо вона збреше?

— Тоді будемо шукати докази.

— А якщо докази приведуть нас до людини, яка все це зробила?

Марк нахилився вперед і подивився мені прямо в очі.

— Тоді ти не залишишся з нею наодинці.

Я хотіла відповісти щось різке. Сказати, що не потребую охоронця, що сама можу про себе подбати. Але слова застрягли в горлі.

Бо я знала: він не просто намагається мене захистити.

Він теж шукав відповіді. І, здається, боявся того, що знайде.

— Ми їдемо сьогодні? — запитала я.

— Якщо твій батько не передумає.

— Він не передумає.

Я сказала це впевнено, хоча сама не була певна.

Марк узяв телефон.

— Тоді збирай речі. Я перевірю квитки.

— Тільки не кажи, що ми вже їх купили.

Він завмер.

Я повільно підняла на нього очі.

— Марку?

— Я хотів тобі сказати.

— Що саме?

Він розвернув до мене екран.

На ньому були два квитки до Кракова.

Відправлення — сьогодні ввечері.

Я кілька секунд дивилася на екран, а потім перевела погляд на нього.

— Ти серйозно?

— Так.

— Ти купив квитки, навіть не запитавши мене?

— Учора ти сама сказала, що ми маємо їхати.

— Учора я сказала, що ми маємо їхати! Але я не казала, що ти повинен усе вирішувати сам!

— Я не вирішував за тебе. Я просто купив квитки, поки вони були.

— І навіть не подумав, що в мене можуть бути справи?

Марк примружився.

— Які справи, Соломіє?

Я відкрила рот, але нічого не сказала.

Він мав рацію, і це дратувало ще більше.

— Ненавиджу, коли ти так робиш, — пробурмотіла я.

— Як?

— Коли кажеш щось правильне в найгірший момент.

На його обличчі з’явилася ледь помітна усмішка.

— Вибач.

— Не усміхайся.

— Я не усміхаюся.

— Марку.

— Добре. Уже ні.

Я кинула в нього подушкою. Він спіймав її й поклав назад на ліжко.

На кілька секунд усе стало майже звичайним.

Майже.

Бо на столі лежав паспорт моєї матері з чужим ім’ям.

І за кілька годин ми мали вирушити до міста, де вона, можливо, провела останні дні свого життя.

Або де вона досі була жива.

Батько зустрів нас на кухні вже зібраним.

Біля його стільця стояла невелика дорожня сумка. Він пив каву й дивився у вікно, але, коли ми зайшли, одразу повернувся.

— Ви готові?

— Ти теж їдеш? — здивувалася я.

— А ти думала, що я відпущу вас самих?

— Ми не діти.

— Я знаю. Саме тому й не збираюся забороняти вам їхати. Але це не означає, що я залишуся тут і чекатиму на дзвінок від незнайомця.

Марк поставив рюкзак біля дверей.

— Ви знаєте, де саме шукати Ірину?

Батько похитав головою.

— У нас є адреса будівлі з файлу 214. Але ми не знаємо, чи вона досі там працює, чи взагалі жива.

— А якщо адреса застаріла? — запитала я.

— Тоді доведеться шукати далі.

Я сіла за стіл.

— У нас є її фотографія. Може, хтось її впізнає.

— Можливо, — погодився батько. — Але спочатку нам треба зрозуміти, що робити з паспортом.

Він подивився на нього, і його обличчя одразу стало серйозним.

Я поклала паспорт на стіл.

— Один анонімний відправник каже не брати його. Інший наполягає, щоб ми привезли його до Кракова. Може, вони хочуть, щоб ми посварилися між собою й перестали довіряти одне одному.

— А може, один із них намагається нас урятувати, — сказав Марк.

— А другий заманює в пастку, — додала я.

— Саме так.

Батько провів рукою по обличчю.

— Є ще один варіант. Паспорт потрібен не для того, щоб знайти Ірину. Він потрібен комусь іншому.

— Павлу? — запитала я.

— Не знаю. Але якщо документи справді містять інформацію про людей, які змінили особистості, то цей паспорт може бути доказом. Або ключем до інших документів.

Я згадала мамину записку.