Розділ 38

Я не могла відірвати погляду від фотографії.

Маленька дівчинка на знімку тримала маму за руку. На ній була світла куртка, волосся зібране у два хвостики, а на зап’ясті виднівся тонкий браслет.

Я пам’ятала цю куртку.

Мені здається, вона була в мене ще до того, як мама зникла.

Але самого дня я не пам’ятала.

— Це точно ти? — запитав Марк.

Я кивнула.

— Так. Я впізнаю куртку.

Він узяв фотографію й уважно її роздивився.

— А місце?

— Ні. Не пам’ятаю.

— Може, твій батько впізнає?

Я одразу потягнулася до телефону, але зупинилася.

Після всього, що сталося, мені не хотілося знову починати розмову з питання, на яке батько міг не відповісти.

Проте іншого виходу не було.

Я набрала його номер.

— Тату, ти можеш прийти?

— Щось сталося?

— Нам треба дещо показати.

— Я скоро буду.

Поки ми чекали, Марк ще раз переглянув фотографію.

— Подивись на задній план.

Я нахилилася ближче.

За нами стояла стара будівля з великими вікнами. Біля входу була табличка, але напис майже стерся.

Марк збільшив зображення.

— Тут щось є.

Я примружилася.

На табличці можна було розібрати лише кілька літер.

…ський архів.

— Архів? — перепитала я.

— Схоже на те.

Я відчула, як у голові починають складатися окремі частини.

Мама працювала з документами. Вона користувалася іншим ім’ям. Ми знайшли згадку про закритий архів, а тепер на фотографії з мого дитинства знову з’явилася будівля, пов’язана з архівом.

— Марку, а якщо це те саме місце?

— Можливо. Але напису недостатньо, щоб бути впевненими.

Я перевернула фотографію.

На звороті, крім повідомлення, більше нічого не було.

— Хто б це не надіслав, він хоче, щоб ми згадали цей день.

— Або щоб ти подумала, що можеш його згадати.

Я подивилася на Марка.

— Ти думаєш, фотографія підроблена?

— Ні. Просто хтось може використовувати її, щоб спрямувати нас туди, куди йому потрібно.

Я зітхнула.

— Тоді нам доведеться перевірити все самим.

Батько приїхав приблизно за двадцять хвилин.

Я відразу показала йому фотографію.

Він узяв її, і його обличчя змінилося.

— Де ви це знайшли?

— У конверті біля дверей.

Він перевернув знімок і прочитав напис.

Потім знову подивився на фотографію.

— Ти пам’ятаєш цей день? — запитав він.

— Ні. Тому й питаю тебе.

Батько сів за стіл.

— Це було перед твоїм днем народження.

— Якого року?

Він назвав рік.

Я швидко порахувала. Тоді мені було приблизно шість років.

— Чому ми були там?

Батько ще раз поглянув на будівлю.

— Твоя мама сказала, що їй потрібно забрати документи. Я поїхав із вами, але всередину не заходив.

— Які документи?

— Вона не пояснила.

— Тату, ти можеш хоча б раз розповісти мені все, що пам’ятаєш, без того, щоб я витягувала з тебе кожне слово?

Він зітхнув.

— Я намагаюся.

— Тоді намагайся краще.

Марк тихо торкнувся моєї руки, але я не хотіла зупинятися.

Батько поклав фотографію на стіл.

— Ми приїхали вранці. Твоя мама сказала, що повернеться за кілька хвилин. Але її довго не було.

— Скільки?

— Мабуть, близько години.

— А я де була?

— Зі мною в машині.

— І що я робила?

Він замислився.

— Ти спочатку гралася, потім заснула. Коли прокинулася, почала плакати й просилася до мами.

Я відчула дивний холод.

— А потім?

— Твоя мама повернулася. Вона була дуже схвильована.

— Вона щось сказала?

Батько кивнув.

— Попросила мене більше ніколи не привозити тебе до тієї будівлі.

Ми з Марком переглянулися.

— Чому? — запитала я.

— Я не знаю. Я запитував, але вона сказала, що там небезпечно.

— І ти погодився?

— Так.

Я знову подивилася на фотографію.

— А хто її сфотографував?

Батько нахилився ближче.

— Не знаю. Я не пам’ятаю, щоб хтось фотографував нас.

— Може, мама сама?

— Можливо.

Марк указав на край знімка.

— Тут ще хтось є.

Ми всі нахилилися до фотографії.

На самому краю, біля будівлі, виднілася рука людини. На зап’ясті був срібний браслет із маленьким хрестиком.

Той самий браслет, який ми помітили на фотографіях Ірини.

Батько зблід.

— Я знаю цей браслет.

Я різко підняла голову.

— Чий він?

Він не відповів одразу.

— Твоя мама подарувала такий самий Олені.

Марк випростався.

— Моїй мамі?

— Так. Я бачив його в неї кілька разів.

Я відчула, що ми знову повернулися до Олени.

До третього дзвінка.

До фотографії з Павлом.

До жінки на ім’я Ірина.

— Але це не доводить, що на фотографії Олена, — сказала я. — Браслет міг бути однаковим.

— Саме так, — погодився Марк. — Треба перевірити.

Я поклала фотографію в конверт.

— Ми поїдемо до Олени.

Цього разу Олена відчинила двері майже відразу.

Коли я показала їй фотографію, вона довго мовчала.

— Ви пам’ятаєте цей день? — запитала я.

Вона кивнула.

— Так.

Марк здивовано подивився на неї.

— Ти була там?

— Ні. Але я знаю цю будівлю.

Я відчула, як серце забилося швидше.

— Що це за місце?

Олена сіла й жестом запросила нас зробити те саме.

— Колись там зберігали старі документи. Частина архіву була закритою для відвідувачів. Твоя мама працювала з матеріалами, які звичайні працівники не могли переглядати.

— Чому?

— Тому що там були особисті справи людей, які користувалися іншими іменами.

Я згадала паспорт.

Олена продовжила:

— Спочатку твоя мама вважала, що допомагає людям, яким потрібно приховати своє минуле. Але потім вона побачила документи, які не повинні були там зберігатися.

— Які саме? — запитав Марк.

— Я не знаю всіх подробиць. Вона розповіла мені лише те, що знайшла докази підміни документів.