Розділ 37

Я перечитала повідомлення ще раз.

«Не беріть паспорт. Він веде вас не до неї. Він веде вас до того, хто її зрадив».

Мені хотілося негайно відповісти й запитати, хто це написав. Але я знала, що відповіді, найімовірніше, не буде. За останні дні ми отримали стільки повідомлень від невідомих людей, що я вже перестала вірити у випадковості.

Я поклала телефон на стіл.

— Може, нам узагалі не варто їхати? — запитав Марк.

Я здивовано подивилася на нього.

— Ти серйозно?

— Цього разу так. Ми навіть не знаємо, кому можна довіряти. Твій батько щось приховував, моя мама не договорює, а хтось постійно стежить за нашими діями.

— Саме тому ми й повинні дізнатися правду.

— А якщо людина, яку ми шукаємо, сама не хоче, щоб ми її знайшли?

Я замовкла.

Це запитання я ставила собі вже не раз. Мама могла бути жива. Могла знати, що я шукаю її. Могла навіть бачити всі наші повідомлення та фотографії.

Але вона не виходила на зв'язок.

Натомість залишала загадки, ключі й записки.

— Вона написала, що я маю знайти того, хто змусив її піти, — нарешті сказала я. — Не того, хто допоміг їй зникнути, і не того, хто знає, де вона. Саме того, хто змусив її піти.

— Я пам'ятаю.

— Тоді, можливо, ми нарешті зрозуміємо, чому вона все це зробила.

Марк опустив очі на паспорт, який лежав між нами.

— А якщо зрадник — хтось із наших?

Я не відповіла.

Бо саме цього боялася найбільше.

Уранці я вирішила поговорити з батьком.

Він сидів на кухні й пив каву. Побачивши мене, відразу відклав чашку.

— Ти не спала?

— Майже ні.

Я сіла навпроти й поклала перед ним мамин паспорт.

— Розкажи мені все, що знаєш про архів.

Батько довго дивився на документ.

— Марк тобі щось розповів?

— Ми знайшли інформацію на флешці. Мама користувалася чужими документами. Вона працювала з людьми, які допомагали іншим зникати. А потім щось сталося.

Він повільно кивнув.

— Так.

— Що саме?

Батько провів рукою по обличчю.

— Твоя мама працювала з документами. Спочатку вона не знала, для чого використовували частину інформації. Вона думала, що допомагає людям, яким потрібно було сховатися від небезпеки.

— А потім дізналася правду?

— Так. Деякі люди використовували чужі імена, щоб приховувати не тільки тих, кому загрожувала небезпека, а й тих, хто сам становив небезпеку для інших.

Я нахилилася вперед.

— Тобто злочинців?

— Серед них могли бути й такі. Я не знаю всіх подробиць.

— А мама знала?

— Вона почала щось підозрювати. Потім знайшла документи, які підтверджували її побоювання.

— Які документи?

— Не знаю, Міє. Вона мені їх не показувала.

Я відчула розчарування.

Знову нічого конкретного.

— Ти хоч розумієш, як це звучить? Ти був її чоловіком, але навіть не знаєш, чим вона займалася.

— Я розумію.

— І ти просто дозволив їй піти?

Батько підняв голову.

— Ні. Ми посварилися.

Я завмерла.

— Через що?

Він довго мовчав, ніби вирішував, чи варто продовжувати.

— Я хотів, щоб вона звернулася до поліції. Вона відмовилася.

— Чому?

— Сказала, що не може довіряти навіть тим, хто мав би її захищати. Вона боялася, що інформація потрапить до неправильних людей.

— І ти розсердився?

— Так. Я сказав, що вона ставить під загрозу нашу сім'ю. Що не можна просто зникнути й залишити дитину без матері.

Я відчула, як стиснулося горло.

— А вона?

— Вона сказала, що саме заради тебе й намагається все закінчити.

Я опустила очі.

Батько продовжив:

— Наступного дня вона пішла. Я думав, що вона повернеться, коли заспокоїться. Але потім мені повідомили про її загибель.

— Хто повідомив?

— Чоловік, якого я раніше бачив біля неї.

— Як його звали?

— Вона називала його Павлом.

Я миттєво згадала фотографії.

На одній із них за мамою стояв незнайомий чоловік. Його обличчя було частково закрите тінню.

Я дістала телефон і знайшла знімок.

— Це він?

Батько довго вдивлявся у фотографію.

Потім повільно кивнув.

— Так. Схоже на нього.

— Ти впевнений?

— Я не можу сказати напевно. Але одяг, постава… Дуже схожий.

— І що ти про нього знаєш?

— Майже нічого. Він ніколи не говорив, де працює. А твоя мама не хотіла пояснювати, звідки його знає.

Я збільшила фотографію.

На звороті було написано дату, але не було жодного імені.

— Тату, ти колись бачив його після того, як мама зникла?

Батько не відповів одразу.

І я зрозуміла, що він знову щось згадав.

— Бачив, — нарешті сказав він.

— Коли?

— Через кілька місяців. Він прийшов до мене додому.

Я затамувала подих.

— Навіщо?

— Сказав, що мені потрібно припинити пошуки.

— І ти послухався?

— Ні. Але після тієї розмови я більше його не бачив.

Я відкинулася на спинку стільця.

Тепер у нас було ім'я.

Павло.

І людина, яка після зникнення мами приходила до батька з вимогою припинити пошуки.

— Ти пам'ятаєш, як він виглядав? — запитала я.

— Так.

— Тоді чому не сказав раніше?

Батько подивився мені в очі.

— Тому що не знав, чи він досі має стосунок до всього цього. Я не хотів, щоб ти почала шукати людину, про яку ми нічого не знаємо.

— Але тепер я все одно її шукатиму.

— Я знаю.

Він опустив голову.

— Саме цього я й боявся.

Коли Марк повернувся, я розповіла йому про Павла.

Він уважно вислухав, не перебиваючи.

— Це може бути та сама людина, яку ми бачили на старій фотографії? — запитав він.

— Батько думає, що так.

— А на флешці його немає?

— Є кілька фотографій. Але обличчя не дуже добре видно.

Марк відкрив знімки на своєму телефоні.

Ми збільшили кожну фотографію, де могла бути ця людина.

На одній Павло стояв біля мами й тієї незнайомої жінки.