Розділ 36

Я завмерла у дверях.

На столі лежав паспорт.

Старий, потертий, із загнутим краєм обкладинки.

Але я впізнала його одразу.

Мамин.

Я підійшла ближче й кілька секунд просто дивилася на нього.

Потім обережно взяла в руки.

Перша сторінка.

Фотографія мами.

Та сама посмішка, яку я пам’ятала з дитинства.

Тільки ім’я було інше.

Олена Марченко.

Я перечитала ще раз.

Олена.

Марченко.

— Ні…

Я перегорнула сторінку.

Дата народження збігалася.

Місце народження теж.

Це була мама.

Без сумнівів.

Але чому в неї було інше ім’я?

Я почула кроки в коридорі й швидко обернулася.

Батько стояв у дверях.

Ми дивилися одне на одного.

Він одразу зрозумів, що я знайшла.

— Міє…

— Не треба.

Я підняла паспорт.

— Ти знав?

Він мовчав.

Цього було достатньо.

— Ти знав про це?

— Так.

Я відчула, як у грудях усе стислося.

— Скільки?

— Давно.

— Наскільки давно?

— Ще до її зникнення.

Я засміялася, але зовсім без радості.

— Тобто всі ці роки ти знав, що мама мала інше ім’я?

— Не зовсім.

— А як це називається?

— Вона не змінювала ім’я офіційно.

— Тоді що це?

Він забрав паспорт у мене.

— Документ був підроблений.

Я мовчала.

— Твоя мама використовувала його, коли треба було зникнути з поля зору.

— Від кого?

Батько стиснув паспорт.

— Від людей, яких вона боялася.

— Яких людей?

— Я не знаю їх усіх.

— Але знаєш хоча б когось.

Він подивився на мене.

— Так.

— Хто?

Батько опустив очі.

— Людина, яка працювала з твоєю мамою.

Я насупилася.

— Де?

— У місці, про яке я тобі ніколи не розповідав.

— Тоді розкажи зараз.

Він мовчав.

Я вже хотіла вийти, але він нарешті сказав:

— Архів.

Я зупинилася.

— Який архів?

— Закритий.

— Що там зберігали?

— Документи людей, яких офіційно не мало бути.

Я повільно повернулася.

— Не розумію.

— Саме тому твоя мама боялася.

Він поклав паспорт на стіл.

— Вона знала, що деякі люди використовують чужі імена, документи, адреси. Спочатку вона просто допомагала зберігати інформацію. Потім зрозуміла, що цю систему використовують не тільки для захисту.

— А для чого?

Батько подивився на мене.

— Щоб люди могли зникати.

Я згадала мамин лист.

«Не шукай мене. Шукай того, хто змусив мене піти.»

Тепер ці слова звучали зовсім інакше.

— Вона хотіла вийти з цього?

— Так.

— І через це її переслідували?

— Так.

— А ти?

— Я намагався її переконати залишити все.

— Вона послухала?

Батько ледь усміхнувся.

— Ти ж її знаєш.

Я опустила очі.

Так.

Знала.

Навіть якщо зовсім мало.

Вона завжди робила те, що вважала правильним.

Навіть якщо це було небезпечно.

Марк чекав мене біля дверей.

Я показала йому паспорт.

Він довго мовчав.

— Ти знав про це?

— Ні.

Я уважно дивилася на нього.

— Точно?

— Точно.

Він узяв паспорт.

— Олена Марченко…

— Тобі щось говорить це ім’я?

Марк похитав головою.

— Ні.

— А прізвище?

— Теж ні.

Він перевернув паспорт.

На внутрішній стороні обкладинки був маленький напис.

Я збільшила його ліхтариком.

«214 — не кімната.»

Ми переглянулися.

— Знову, — прошепотів Марк.

— Значить, ми неправильно зрозуміли.

— Можливо.

Я забрала паспорт.

— Але якщо 214 — не кімната, то що це?

Марк замислився.

— Може, номер документа?

— Ні.

— Код?

— Може.

Я згадала фотографію з флешки.

Будівля.

Табличка.

1. 214.

— А якщо це номер архіву?

Марк подивився на мене.

— Тоді Краків може бути не кінцевою точкою.

— А що тоді?

— Місцем, де ми знайдемо наступну підказку.

Я кивнула.

Це вже було схоже на правду.

Усе, що ми знаходили, ніколи не було відповіддю.

Лише наступним кроком.

Наступного дня ми почали готуватися до поїздки.

Батько не хотів нас відпускати самих.

Після довгих розмов вирішили, що він поїде з нами.

Спочатку я була проти.

Але після всього, що дізналася, зрозуміла, що в нього можуть бути відповіді, яких немає ні в мене, ні в Марка.

— Скільки ми будемо там? — запитав батько.

— Не знаю.

— А де житимете?

— Ще не вирішили.

— Це поганий план.

— У нас взагалі був хороший план?

Він нічого не відповів.

Марк сидів поруч і перевіряв фотографії.

— Дивіться.

Він розвернув телефон до нас.

На збільшеній фотографії з будинку №27 за спиною мами було видно дошку.

На ній щось написано.

Ми раніше цього не помітили.

Марк збільшив.

Там були цифри:

27 — 214 — 06.

— Шосте? — запитала я.

— Може бути.

— Шостий місяць?

— Червень.

Я подивилася на дату зникнення мами.

17 червня.

— 17.06.

— А тут 06, — сказав Марк.

— Може бути пов’язано.

Батько забрав телефон.

— Це не випадково.

Я подивилася на нього.

— Звідки ти знаєш?

— Тому що твоя мама завжди записувала важливі речі цифрами.

— Якими?

— Датами.

— А 27?

Він замовк.

— 27 — це номер будинку.

— Ти сам казав, що це не просто номер.

Батько подивився на мене.

— Я сказав, що не знаю, що там було.

— Але мама знала.

— Так.

Я зітхнула.

— Отже, нам треба зрозуміти, що означають ці три числа.
 

Увечері я залишилася сама.

Я відкрила мамин паспорт ще раз.

Мені було дивно тримати в руках документ людини, яку всі ці роки вважали мертвою.