Розділ 35

Я ще кілька секунд дивилася на останній рядок листа.

«І якщо він досі поруч із тобою — значить, вона знала, що одного дня за тобою прийдуть.»

У коридорі було тихо.

Настільки тихо, що я чула власне дихання.

Я повільно підняла очі на Марка.

— Хто мав прийти за мною?

Він не відповів.

— Марку.

— Я не знаю.

Я гірко посміхнулася.

— Знову це.

— Міє…

— Ні. Тільки не зараз.

Я підняла лист.

— Твоя мама знала мою маму. Моя мама знала про тебе. Ти знав мене ще до того, як ми познайомилися. Тепер я знаходжу лист, у якому мама пише, що ти повинен мене берегти.

Я зробила крок до нього.

— І після цього ти хочеш сказати, що нічого не знаєш?

Марк опустив голову.

— Я знаю не все.

— Тоді розкажи те, що знаєш.

Він мовчав.

Я чекала.

Нарешті він сів на край старого столу.

— Добре.

Я залишилася стояти навпроти.

— У день, коли твоя мама зникла, я був тут.

Я завмерла.

— Ти казав, що був біля будинку №27.

— Так. Але не сказав, що саме сталося.

— Розкажи.

Марк подивився на фотографії на стіні.

— Мені було вісім. Моя мама сказала, що я маю залишатися вдома. Але я почув розмову дорослих. Вони говорили про твою маму. Про цей будинок. Про якийсь список.

— Який список?

— Не знаю.

— Ти чув, про що саме вони говорили?

— Частково.

Він потер долоні.

— Я почув слово «імена». Потім «документи». А ще почув, що якщо вона не віддасть щось, вони прийдуть до тебе.

У мене пересохло в роті.

— До мене?

— Тоді ти була дитиною. Твоя мама хотіла, щоб тебе не чіпали.

— Що вона мала віддати?

— Я не знаю.

— Але ти бачив її того дня.

— Так.

Марк замовк.

— Вона була дуже налякана.

Ці слова прозвучали зовсім просто.

Без драматичності.

Але від них стало ще страшніше.

— Вона була тут?

— Так.

— З тобою?

— Ні. Я був у коридорі. Вона вийшла з тієї кімнати.

Він показав на двері з номером 214.

— Саме звідти?

Марк кивнув.

— Вона побачила мене й сказала, щоб я йшов додому.

— А ти?

— Не послухав.

Я ледве стримала зітхання.

— Звісно.

Він ледь усміхнувся, але одразу став серйозним.

— Вона взяла мене за руку й відвела до виходу.

— І що сказала?

Марк подивився на мене.

— Те саме, що я вже тобі розповідав.

Я знала, про що він.

«Якщо колись зустрінеш мою доньку — не дозволяй їй шукати мене.»

Я опустила очі.

— Але вона знала, що я все одно шукатиму.

— Мабуть.

— Тоді навіщо просила тебе зупинити мене?

Марк не відповів.

Я знову подивилася на лист.

— А що сталося після того?

— Я повернувся додому.

— А мама?

— Вона пішла.

— Куди?

— Не знаю.

— Ти не бачив, хто був із нею?

Марк похитав головою.

— Але я бачив одну машину.

Я одразу підняла голову.

— Яку?

— Чорну. Стару. Я не пам’ятаю марку.

— Номер?

— Ні.

— Хоч щось?

Він замислився.

— На задньому склі була наклейка.

— Яка?

— Маленький хрестик.

Я відчула, як усередині все стислося.

Знову він.

Той самий знак.

— Тобто цей хрестик був ще тоді?

— Так.

Я відійшла від нього й подивилася на стіну.

Ми стільки разів думали, що хрестик — просто знак.

А він з’явився ще до того, як я взагалі знала про існування будинку №27.

Ми забрали фотографії з коридору не всі.

Лише ті, які могли щось пояснити.

Марк сфотографував кожну на телефон.

Я залишила собі лист.

Перед виходом я ще раз подивилася на двері кімнати 214.

— Нам треба їхати в Краків.

— Я знаю.

— Якнайшвидше.

— Знаю.

Я вже хотіла вийти, але помітила щось біля дверей.

Маленьку подряпину на підлозі.

Я присіла.

— Марку, світи сюди.

Він направив ліхтарик.

Між дошками лежав тонкий металевий предмет.

Я витягла його пальцями.

Це була флешка.

Маленька, чорна, без напису.

— Ще одна? — здивувався Марк.

— Мабуть.

Я повільно перевернула її.

На звороті був видряпаний хрестик.

Марк подивився на мене.

— Не вмикай її тут.

— Чому?

— Не знаю, хто залишив її.

— Ти ж сам казав, що треба дізнатися правду.

— Так. Але я не хочу, щоб ми робили це необережно.

Я поклала флешку в кишеню.

— Добре.

Ми вийшли з будинку.

Я вже майже зачинила двері, коли почула звук.

Клац.

Я повернулася.

На секунду мені здалося, що в кінці коридору хтось стоїть.

— Марку…

Він обернувся.

Нікого.

— Ти теж це бачила?

— Так.

Ми одночасно подивилися на другі двері.

Вони були зачинені.

Але тепер на них не було номера.

214 зник.

Я підійшла ближче.

Провела пальцями по дереву.

Під старою фарбою проступала інша цифра.

Я витерла пил.

27.

Марк нічого не сказав.

— Виходить, 214 — не номер кімнати.

— А що?

Я похитала головою.

— Не знаю.

Але тепер у мене була одна думка.

214 — це дата.
 

Дорогою додому ми майже не говорили.

Я постійно думала про числа.

1. 27.
2. 28.

17 червня.

Три ключі.

Краків.

Мені здавалося, що все це повинно складатися в одну картину.

Просто ми ще не знали, як саме.

Коли ми зайшли до будинку, батько був на кухні.

Він одразу подивився на нас.

— Що знайшли?

Я поклала фотографії на стіл.

Він почав переглядати їх одну за одною.

На кількох його обличчя змінювалося.

— Ти знаєш цю жінку? — запитала я.

Він затримав погляд на фотографії.

— Ні.

Я забрала її назад.

— Ти брешеш.