Розділ 34

Я ще довго стояла посеред кімнати, тримаючи аркуш у руках.

«Коли приїдеш у Краків, не шукай кімнату 214 сама.»

Я перечитала ці слова ще раз.

Потім подивилася на Марка.

— Ти розумієш, що це означає?

— Що мама знала про Краків.

— І про кімнату 214.

— Так.

— Але чому вона написала, щоб я не шукала її сама?

Марк не відповів одразу.

— Можливо, вона знала, що там небезпечно.

Я склала аркуш навпіл.

— Тоді чому вона взагалі залишила нам цю підказку?

— Щоб ми її знайшли.

Я похитала головою.

— Ні. Якби вона хотіла, щоб ми просто знайшли її, вона б написала адресу.

Марк подивився на мене.

— Ти думаєш, це не про маму?

— Я думаю, що ми досі не знаємо, що саме шукаємо.

На кухні запала тиша.

Батько стояв біля вікна й дивився на дорогу.

— Є ще дещо, — сказав він.

Я різко повернулася.

— Що?

Він дістав із кишені старий телефон.

— Це був мамин.

Я завмерла.

— Чому ти не показував його раніше?

— Бо він був заблокований.

— І?

Батько поклав телефон на стіл.

— Сьогодні він увімкнувся.

Марк одразу підійшов ближче.

— Сам?

— Так.

Я взяла телефон у руки.

Екран був подряпаний, корпус потертий. Це справді була мамина річ. Я пам’ятала її. Вона часто тримала цей телефон у руці, коли забирала мене зі школи.

На екрані було одне нове повідомлення.

«Ви вже знайшли третій ключ. Тепер знайдіть того, хто його залишив.»

Я відчула, як у мене похололи пальці.

— Це прийшло зараз?

Батько кивнув.

— Кілька хвилин тому.

Марк узяв телефон.

— Тут немає номера.

— Як це?

— Повідомлення без номера. Просто збережене на телефоні.

Я подивилася на батька.

— Ти знав, що він може увімкнутися?

— Ні.

— А пароль?

Він похитав головою.

— Я не знав.

Марк натиснув кілька кнопок.

Екран раптом погас.

А потім знову засвітився.

На ньому з’явилася фотографія.

Я одразу впізнала місце.

Будинок №27.

Але фотографія була зроблена нещодавно.

— Це неможливо, — прошепотіла я.

Марк наблизив телефон до очей.

— Дивись.

У правому кутку фотографії стояла людина.

Обличчя не було видно.

Але на стіні за нею був намальований той самий маленький хрестик.

Під фотографією з’явився напис:

«Вона була тут після того, як ви поїхали.»

Я відчула, як по спині пробіг холод.

— Мама?

Марк нічого не сказав.

Я збільшила фотографію.

Людина стояла біля дверей.

Тих самих других дверей, які ми так і не відкрили.

— Марку…

— Бачу.

— Там хтось був.

— Так.

Я збільшила ще.

На дверях була цифра.

214.

Я різко опустила телефон.

— Кімната 214 не в Кракові.

Марк подивився на мене.

— Що?

— Вона тут.

Ми повернулися до будинку №27 наступного ранку.

Батько залишився вдома.

Я не хотіла, щоб він ішов із нами.

Не тому, що не довіряла йому повністю.

Просто я вже не знала, кому саме можна довіряти.

Дорогою Марк майже не говорив.

— Ти щось знаєш? — нарешті запитала я.

— Про що?

— Про ці двері.

— Ні.

— Точно?

Він подивився на мене.

— Я не знаю, що за ними.

— Але знаєш, чому мама їх не відкривала?

Він помовчав.

— Вона боялася.

— Чого?

— Не знаю.

Я зупинилася.

— Марку, я більше не хочу чути «не знаю».

Він теж зупинився.

— А я більше не хочу тобі брехати.

Ці слова змусили мене замовкнути.

— Тоді не бреши.

— Добре.

— Навіть якщо це стосується тебе.

Він відвів погляд.

— Навіть якщо це стосується мене.

Ми пішли далі.

Будинок №27 зустрів нас тишею.

Двері були прочинені.

— Вони ж були зачинені, — сказала я.

Марк дістав телефон.

— Я викликав би батька.

— Ні.

— Міє.

— Ми вже тут.

Я зайшла першою.

Всередині все виглядало майже так само, як минулого разу.

Пил.

Старі меблі.

Порожній коридор.

І ті самі двері.

Я підійшла до них.

На них був хрестик.

А під ним — маленький напис.

214.

Марк став поруч.

— Відкриваємо?

Я подивилася на нього.

— Так.

Ключ повернувся в замку без жодного опору.

Двері відчинилися.

За ними не було кімнати.

Був вузький коридор.

Я зробила крок.

Марк світив ліхтариком попереду.

На стінах висіли фотографії.

Десятки фотографій.

Я підійшла до першої.

На ній була мама.

Молода.

Поруч із нею стояла Олена.

А між ними — ще одна жінка.

Та сама, яку ми бачили на старій фотографії в будинку бабусі.

— Хто вона? — запитала я.

Марк мовчав.

Я подивилася на наступну фотографію.

Мама тримала за руку маленького хлопчика.

Марка.

А позаду них стояв мій батько.

Я завмерла.

— Ти казав, що тато не знав про тебе.

— Я такого не казав.

— Але він ніколи не згадував тебе.

— Бо не хотів.

Я перевела погляд на наступне фото.

Там була дата.

17 червня.

День, коли мама зникла.

Під фотографією було написано:

«Останній день перед зміною імен.»

Я відчула, як серце забилося швидше.

— Зміною імен?

Марк підійшов ближче.

— Мабуть, вона змінила документи.

— Навіщо?

Відповіді не було.

Наприкінці коридору стояв стіл.

На ньому лежав один конверт.

І моє ім’я було написане почерком мами.

«Міє. Якщо ти дійшла сюди — значить, Марк розповів тобі не все.»

Я повільно подивилася на нього.

Він зблід.

— Що ти не розповів?