Розділ 33

Я довго стояла посеред дороги й дивилася на третій ключ у своїй руці.

Він був зовсім маленьким.

Звичайний металевий ключ, який легко можна було загубити серед інших речей.

Але за останні дні саме через нього моє життя перевернулося догори дриґом.

Перший ключ привів нас до будинку №27.

Другий відкрив те, що мало залишатися прихованим.

А тепер третій мав привести нас до бабусиного будинку.

Туди, де, за словами нашого вчителя, мій тато шукав відповіді.

— Треба їхати, — сказала я.

Марк подивився на мене.

— Ти впевнена?

— Ні.

— Тоді чому?

— Бо там мій тато.

Він кивнув.

— Добре. Але ми не підемо самі.

— А хто ще?

— Олена.

Я дістала телефон, але згадала, що він вимкнений.

— Чорт.

— Увімкни. Треба повідомити їй.

Я так і зробила.

Телефон одразу почав вібрувати.

Повідомлення.

Одне.

Друге.

Третє.

Я навіть не встигла їх відкрити.

На екрані висвітився пропущений виклик.

Тато.

Я завмерла.

— Марку…

Він подивився на екран.

— Передзвони.

Я натиснула.

Гудок.

Другий.

Третій.

Ніхто не відповідав.

— Ще раз.

Я зателефонувала знову.

Цього разу слухавку підняли.

— Міє?

Я впізнала голос.

— Тату!

Марк одразу напружився.

— Де ти?

— Неважливо.

— Як це неважливо? Ми тебе шукаємо!

— Послухай мене.

Його голос був дивним.

Наче він говорив пошепки.

— Тату, ти в безпеці?

Пауза.

— Поки що.

Я відчула, як стискається серце.

— Де ти?

— У бабусиному будинку.

Я подивилася на Марка.

— Ми теж їдемо туди.

— Ні.

— Тату…

— Не приїжджай.

— Чому?

Він важко видихнув.

— Бо я знайшов дещо.

— Що?

Знову пауза.

— Доказ.

— Який?

— Що твоя мама справді була жива після того дня.

Я заплющила очі.

Я знала це.

Але почути від тата було зовсім інакше.

— Ти її бачив?

— Ні.

— Тоді який доказ?

— Фотографії.

— Де вони?

— Тут.

— Тату, ми приїдемо.

— Міє, не—

Зв’язок обірвався.

Я дивилася на екран.

— Він там, — сказала я.

Марк кивнув.

— Тоді їдемо.

Дорогою ми майже не говорили.

Я дивилася у вікно й думала про маму.

У моїй пам’яті вона завжди залишалася такою, якою була перед тим днем.

Живою.

Усміхненою.

Зі своїми звичками.

Зі своїм голосом.

Потім вона просто зникла.

А мені сказали, що її більше немає.

Я виросла з цією думкою.

Навчилася жити з нею.

Навчилася не ставити зайвих питань.

І тепер виявилося, що, можливо, найважливіше питання я навіть не ставила.

Де вона була весь цей час?

— Про що думаєш? — запитав Марк.

— Про маму.

— Я так і зрозумів.

— Мені страшно.

— Знаю.

— А якщо вона справді жива?

Марк не відповів одразу.

— Тоді ти нарешті дізнаєшся правду.

— А якщо ні?

— Тоді хоча б перестанеш жити в невідомості.

Я подивилася на нього.

— Ти завжди знаходиш, що сказати.

— Насправді я просто говорю перше, що приходить у голову.

Я тихо засміялася.

— Не схоже.

— Повір.

На кілька секунд стало легше.

Але ненадовго.

Бо попереду вже з’явився старий будинок.

Бабусин будинок майже не змінився.

Ті самі ворота.

Стара лавка біля входу.

Дерево, під яким мама колись фотографувала мене.

Я вийшла з машини.

У грудях усе стиснулося.

— Тут усе почалося, — прошепотіла я.

Марк підійшов ближче.

— Або тут закінчилося.

— Не кажи так.

— Вибач.

Двері були відчинені.

— Тату? — покликала я.

Ніхто не відповів.

Ми зайшли.

У будинку було холодно.

На столі лежали документи.

Я одразу побачила татові речі.

Його куртку.

Ключі.

Телефон.

— Він тут був.

— А зараз?

Марк озирнувся.

— Не знаю.

Я побігла до кімнати бабусі.

Нічого.

Потім у вітальню.

Нікого.

— Тату!

Тиша.

Я почала панікувати.

— Може, він вийшов?

— Можливо.

Марк підійшов до столу.

— Дивись.

На одному з аркушів було написано:

«27.04 — зустріч.»

Я взяла його.

— Це дата?

— Схоже.

— Що означає 27.04?

— Не знаю.

Під аркушем лежала стара фотографія.

Я взяла її.

На ній була мама.

Вона стояла біля цього будинку.

А поруч із нею — незнайома жінка.

На звороті було написано:

«Якщо все піде не за планом, передай це Мії.»

Я перевернула фотографію ще раз.

— Хто ця жінка?

Марк придивився.

— Не знаю.

Я відклала фото.

І тут почула звук.

Десь у будинку.

Кроки.

— Тату?

Ніхто не відповів.

Ми повільно пішли в коридор.

Кроки припинилися.

Марк показав на двері в стару комору.

Вони були зачинені.

— Там хтось є.

Я підійшла ближче.

— Тату?

У відповідь — тиша.

Я взялася за ручку.

Замкнено.

— У мене є ключ, — сказала я.

— Який?

Я дістала третій.

— Цей.

Марк подивився на нього.

— Спробуй.

Ключ увійшов у замок.

Я повернула його.

Клац.

Двері відчинилися.

Але всередині нікого не було.

Тільки стара шафа.

І коробка на підлозі.

Я зайшла.

— Це все?

Марк світив телефоном.

На стіні був той самий знак.

Хрестик.

Під ним напис:

«Не тут.»

Я розгубилася.

— Тоді навіщо цей ключ?

Марк оглянув двері.

— Можливо, ключ відкриває не цю кімнату.

Він підняв коробку.

Під нею була металева пластина.

— Схоже на механізм.