Розділ 26

Я ще кілька секунд дивилася на повідомлення.

«Ключ краще повернути.»

Пальці мимоволі сильніше стиснули метал.

— Він знає, що ключ у нас, — повторила я.

Марк кивнув.

— І це означає, що хтось бачив мене біля того будинку.

— Або стежив за нами.

Ми одночасно замовкли.

Навколо ходили люди, проїжджали машини, хтось сміявся біля магазину.

Звичайний день.

Тільки для мене він уже давно не був звичайним.

— Треба йти звідси, — сказав Марк.

— Куди?

— Туди, де нас ніхто не почує.

— До мене не можна.

— Чому?

— Тато вдома.

Марк на секунду задумався.

— Тоді до бібліотеки?

Я подивилася на нього.

— Там багато людей.

— Саме тому.

Ми пішли назад до школи.

Я весь час перевіряла телефон.

Нове повідомлення не приходило.

Але від цього було навіть страшніше.

У бібліотеці було тихо.

Ми сіли за найдальший стіл.

Марк поклав перед собою блокнот.

— Дивись.

Він перегорнув кілька сторінок.

Я вже бачила записи про маму, Олену та будинок.

Але тепер помітила дещо інше.

На полях майже кожної сторінки була маленька позначка.

Хрестик.

— Що це?

— Не знаю.

— Їх дуже багато.

Марк провів пальцем по сторінці.

— Я спочатку думав, що це просто позначки.

— А тепер?

— А тепер думаю, що це система.

Я нахилилася ближче.

— Яка?

— Дати.

Він відкрив першу сторінку.

Показав мені кілька чисел.

Потім наступну.

І ще одну.

Я почала помічати закономірність.

— Це дати зустрічей?

— Можливо.

— А ці цифри?

— Не знаю.

Я замислилася.

— А якщо це не цифри?

Марк подивився на мене.

— Що ти маєш на увазі?

Я взяла ручку.

Почала виписувати позначки на окремий аркуш.

Перші.

Другі.

Треті.

Після кількох хвилин у мене вийшов ряд:

12 — 27 — 4 — 16.

Я подивилася на Марка.

— Це щось означає?

Він похитав головою.

— Не знаю.

Я вже хотіла закреслити все, коли помітила напис унизу сторінки.

Дуже маленький.

Майже непомітний.

«Не шукай відповідь там, де її залишили.»

Я застигла.

— Марку.

Він прочитав.

— Цього тут раніше не було.

— Звідки ти знаєш?

— Я переглядав цей блокнот десятки разів.

Я подивилася на напис.

— Тобто хтось міг дописати це після смерті твоєї мами?

— Або…

Він не договорив.

— Або що?

— Вона залишила це спеціально.

Я відклала ручку.

— Але навіщо?

— Щоб ми не шукали там, де думаємо.

Я задумалася.

— Будинок.

— Що?

— Можливо, будинок — це не місце, де відповідь. А місце, яке має привести нас до неї.

Марк кілька секунд дивився на мене.

— Ти зараз сказала те, що я думав учора.

— І?

— І тепер я хочу перевірити одну річ.

Він дістав телефон.

Відкрив фотографію будинку.

Збільшив.

— Дивись на вікно.

Я нахилилася.

На другому поверсі було одне вікно, відмінне від інших.

Старе.

З тріснутим склом.

— Що з ним?

— На фотографії моєї мами це вікно закрите.

— І?

— А на фото твоєї мами — відкрите.

Я подивилася на нього.

— Тобто?

— Фотографії зроблені в різний час.

— Це очевидно.

— Так.

Він збільшив ще більше.

На підвіконні щось лежало.

Маленький предмет.

Я не могла розгледіти.

— Схоже на коробку.

— Саме так.

Я завмерла.

— Та сама?

— Не знаю.

Ми мовчали.

Потім Марк сказав:

— Нам треба туди повернутися.

Я одразу похитала головою.

— Ні.

— Чому?

— Бо нам сказали не йти.

— Саме тому.

— Це жахлива логіка.

— Зате чесна.

Я ледь усміхнулася.

— Ми нікуди не підемо без дорослих.

Марк кивнув.

— Згоден.

Я здивувалася.

— Так просто?

— Так.

— Я думала, ти будеш сперечатися.

— Я теж навчився думати головою.

— Нарешті.

Він закотив очі.

Я тихо засміялася.

І саме в цей момент телефон Марка завібрував.

Ми обоє подивилися на екран.

Невідомий номер.

Повідомлення було коротким.

«Ви вже знайшли вікно.»

Усмішка зникла з мого обличчя.

— Як?..

Марк повільно заблокував телефон.

— Нас хтось бачить.

— Тут?

Він оглянув бібліотеку.

За сусідніми столами сиділи учні.

Бібліотекарка щось записувала.

Нічого незвичайного.

— Не знаю.

Я відчула, як стало важко дихати.

— Марку…

— Спокійно.

— Я спокійна.

— Ти дуже погано це приховуєш.

Я нічого не відповіла.

Раптом за нашими спинами хтось кашлянув.

Ми одночасно обернулися.

Хлопець років сімнадцяти стояв біля полиці.

Він узяв книгу й пішов до виходу.

Марк провів його поглядом.

— Ти його знаєш?

— Ні.

— А я бачив його вчора біля школи.

Я подивилася на двері.

— Ти впевнений?

— Так.

Марк підвівся.

— Сиди тут.

— Куди ти?

— Перевірю.

— Я піду з тобою.

— Ні.

— Марку.

— Соломіє, просто залишайся тут.

Він пішов.

Я дивилася, як він виходить із бібліотеки.

Минуло десять секунд.

Двадцять.

Тридцять.

Я більше не витримала й підвелася.

Вийшла в коридор.

Ні Марка.

Ні того хлопця.

Я швидко пішла до сходів.

— Марку?

Тиша.

Я дістала телефон.

Соломія: «Де ти?»

Повідомлення не відправлялося.

Знову зникла мережа.

Я вже хотіла повернутися, коли помітила на підлозі аркуш.

Підняла його.

На ньому була одна фраза:

«Якщо хочеш знайти Марка — шукай не його.»

Я перечитала.

Що це взагалі означало?