Розділ 25

Я ще довго дивилася на останнє повідомлення.

«Соломія.»

Моє ім’я.

Я кілька разів перечитала його, ніби від цього мало щось змінитися.

Не змінилося.

Пальці самі набрали:

Соломія: «Чому моя мама?»

Марк прочитав майже одразу.

Але відповіді не було.

Я чекала.

Хвилина.

Друга.

Потім телефон завібрував.

Марк: «Не знаю.»

Я насупилася.

Соломія: «Ти ж зустрічався з Оленою. Вона тобі щось розповіла.»

Марк: «Не все.»

Соломія: «А що саме?»

Цього разу він мовчав довше.

Потім:

Марк: «Вона сказала, що твоя мама намагалася тебе захистити.»

Я перечитала повідомлення.

Соломія: «Від кого?»

Відповіді не було.

Я відклала телефон.

У голові крутилися сотні думок.

Чому мама мала мене від когось захищати?

Чому тато нічого не знав?

Чому мама працювала з Оленою?

І найголовніше — чому перед смертю Олена залишила Марку саме моє ім’я?

Я знову взяла телефон.

Соломія: «Марку, будь ласка, не приховуй від мене більше нічого.»

Через кілька секунд він відповів:

Марк: «Завтра розповім.»

Соломія: «Обіцяєш?»

Три крапки.

Марк: «Обіцяю.»

Я поклала телефон.

Але заснути все одно не могла.

Наступного ранку тато вже чекав мене на кухні.

На столі стояли дві чашки чаю.

— Сідай.

Я одразу зрозуміла: буде розмова.

— Ти щось знайшов?

Він кивнув.

— Учора ввечері я ще раз переглянув документи твоєї мами.

Я сіла навпроти.

— І?

Тато поклав переді мною аркуш.

— Ось це я раніше не помічав.

Я взяла його.

Це була копія якогось старого документа.

Внизу стояв підпис мами.

А поруч — ще один.

Олена Кравченко.

Я завмерла.

— Це мама Марка?

— Не знаю.

— Але він казав, що її звати Олена.

Тато кивнув.

— Я пам’ятаю.

— Ти знав її?

— Можливо.

— Що означає «можливо»?

Він потер скроню.

— Я зустрічав її кілька разів. Але це було дуже давно.

— Чому ти ніколи не розповідав?

— Бо не думав, що це важливо.

Я опустила погляд на документ.

— А тепер?

— Тепер важливо.

Я мовчала.

Тато забрав аркуш.

— Соломіє, я хочу, щоб ти була обережною.

— Я знаю.

— Ні, ти не розумієш.

Він подивився прямо на мене.

— Якщо людина, яка писала твоїй мамі, досі цікавиться тобою, це вже не просто стара історія.

Мені стало моторошно.

— Ти думаєш, мені загрожує небезпека?

— Я не хочу тебе лякати.

— Але думаєш.

Він нічого не відповів.

І цього було достатньо.

До школи я прийшла разом з Анею.

Вона майже всю дорогу мовчала.

— Ти точно в порядку? — запитала вона нарешті.

— Не знаю.

— Через Марка?

— Через усе.

Я розповіла їй тільки частину.

Про Олену.

Про будинок.

Про повідомлення.

Але про останню записку Маркової мами я поки мовчала.

Не знаю чому.

Мабуть, сама ще не могла це нормально усвідомити.

— І що тепер?

— Марк обіцяв усе пояснити.

— А ти йому віриш?

Я замислилася.

— Хочу вірити.

Аня нічого не сказала.

Ми зайшли до школи.

І майже одразу я побачила Марка.

Він стояв біля вікна.

Коли помітив мене, випрямився.

Я підійшла.

— Привіт.

— Привіт.

Він виглядав втомленим.

— Ти спав?

— Трохи.

— Я теж.

На кілька секунд запала тиша.

— Нам треба поговорити, — сказав він.

— Я знаю.

— Після уроків.

— Чому не зараз?

Він подивився на Аню.

— Не хочу, щоб хтось чув.

Аня одразу відійшла.

— Я піду в клас.

Я подивилася їй услід.

Потім знову на Марка.

— Ну?

— Після уроків.

Я вже хотіла відповісти, коли вчителька покликала нас до кабінету.

Ми розійшлися.

Але всю першу пару я майже не слухала.

Після уроків Марк чекав біля виходу.

— Ходімо.

Ми вийшли зі школи й пішли в бік невеликого скверу.

Там майже нікого не було.

Ми сіли на лавку.

Марк кілька секунд дивився перед собою.

— Я не знав, як тобі це сказати.

— Просто скажи.

Він кивнув.

— Моя мама працювала з твоєю.

— Це я вже знаю.

— Вони були близькими подругами.

Я здивувалася.

— Тато казав, що майже не знав Олену.

— Можливо, він просто не знав, наскільки вони були близькі.

— А що вони робили?

Марк знизив голос.

— Вони працювали в одному місці. І одного разу знайшли щось, чого не мали знаходити.

— Що саме?

— Я не знаю.

— Ти серйозно?

— Міє, я правда не знаю.

Я замовкла.

— Але після цього все змінилося.

— Як?

— Моя мама стала боятися.

Я подивилася на нього.

— Вона комусь про це розповіла?

— Твоїй мамі.

Мені стало холодно.

— І що було далі?

— Вони вирішили мовчати.

— Чому?

— Бо боялися наслідків.

— Яких?

Марк похитав головою.

— Не знаю.

Я важко видихнула.

— Ти постійно кажеш «не знаю».

— Бо так і є.

Він дістав із рюкзака маленький блокнот.

Поклав його між нами.

— Це мамин.

Я обережно відкрила.

На кількох сторінках були записи.

Дати.

Прізвища.

Номери телефонів.

А потім я побачила знайоме слово.

«Соломія».

Я завмерла.

Поруч стояла дата.

Та сама, що була на фотографії.

12 жовтня.

— Що це?

— Не знаю.

Я перегорнула сторінку.

Там був ще один запис:

«Якщо зі мною щось станеться — поговорити з нею.»