Розділ 24

Я ще кілька секунд тримала телефон біля вуха, хоча дзвінок уже закінчився.

— Він сказав, що знайшов людину, яка останньою бачила твою маму? — тихо перепитала Аня.

Я кивнула.

— Так.

— І він зараз у тому будинку?

— Так.

Аня подивилася на мене так, ніби вже знала, що я зараз скажу.

— Тільки не кажи, що ти збираєшся туди їхати.

Я мовчала.

— Соломіє.

— Я не можу просто сидіти вдома.

— А якщо це небезпечно?

— Не думаю.

— Ти буквально щойно отримала повідомлення від невідомої людини, яка знає про твою маму. А тепер Марк поїхав у якийсь будинок, про який ви обоє щось знайшли в старих речах.

Я подивилася на рюкзак Марка.

— Він залишив його тут.

— Саме це мене й лякає.

Я присіла на лавку.

Усередині все змішалося.

Страх.

Злість.

Цікавість.

І ще щось, чого я не хотіла визнавати.

Я переживала за Марка.

Дуже.

— Я подзвоню татові, — нарешті сказала я.

Аня кивнула.

— Оце вже краще.

Я набрала номер.

Тато відповів не одразу.

— Міє?

— Тату, ти зараз де?

— На роботі. Щось сталося?

Я подивилася на Аню.

— Мені треба тобі дещо розповісти.

— Що саме?

— Про маму.

На іншому кінці запала тиша.

— Що ти знайшла?

— Фотографію. І лист.

— Який лист?

— Той, де вона написала, що мені потрібно спочатку поговорити з тобою.

Тато важко видихнув.

— Я зараз приїду.

— Тату, почекай.

— Що?

— Марк знає про той будинок.

Знову тиша.

— Який будинок?

— Номер двадцять сім.

Я почула, як він різко вдихнув.

— Де ти?

— Біля школи.

— Залишайся там.

— Тату…

— Соломіє, я серйозно. Нікуди не йди.

— А Марк зараз там.

— Який ще Марк?

— Хлопець, про якого я тобі казала.

— Він поїхав туди?

— Так.

Тато кілька секунд мовчав.

— Я сам розберуся.

— Але—

— Просто залишайся з Анею. Я приїду.

Він завершив дзвінок.

Я повільно опустила телефон.

— Ну? — запитала Аня.

— Він сказав чекати.

— Значить, чекаємо.

Я кивнула.

Але всередині вже розуміла: просто чекати я не зможу.

Минуло хвилин двадцять.

Тато не приїжджав.

Марк не відповідав.

Невідомий номер теж мовчав.

Я кілька разів відкривала його чат.

Останнє повідомлення все ще було перед очима:

«Якщо хочеш дізнатися, що сталося з твоєю мамою, залишайся вдома.»

Я не розуміла, що це означає.

Чому саме вдома?

І чому ця людина взагалі вирішила, що я піду за Марком?

Наче знала мене.

Або…

Знала, що я його не залишу.

— Соломіє.

Я підняла голову.

Аня дивилася кудись за мою спину.

— Що?

— Там.

Я обернулася.

Через дорогу стояв чоловік у темній куртці.

Він дивився в наш бік.

Я не могла розгледіти його обличчя.

— Ти його знаєш?

— Ні.

Ми обидві замовкли.

Чоловік простояв ще кілька секунд.

Потім розвернувся й пішов.

— Мені це зовсім не подобається, — сказала Аня.

— Мені теж.

— Ходімо всередину школи.

Ми повернулися до будівлі.

Я весь час відчувала дивне напруження.

Наче за нами хтось стежив.

Тато приїхав приблизно через пів години.

Він вийшов із машини й одразу підійшов до мене.

— Де телефон?

— Тут.

— Марк телефонував?

— Один раз.

— Що сказав?

Я повторила все майже слово в слово.

Тато мовчки вислухав.

— Ти показувала йому фотографію?

— Так.

— Лист?

— Ні.

— Добре.

— Чому?

— Бо якщо він справді щось знає, спочатку треба зрозуміти, звідки.

— Тату, він не зробив нічого поганого.

— Я цього не казав.

— Але ти йому не довіряєш.

Тато подивився на мене.

— Я не знаю його.

— А я знаю.

— Ти знаєш його кілька тижнів.

Я замовкла.

Він мав рацію.

Але мені все одно було неприємно це чути.

— Поїхали додому, — сказав він.

— А Марк?

— Я спробую з ним зв’язатися.

Ми сіли в машину.

Я всю дорогу дивилася на телефон.

Нічого.
 

Удома тато одразу дістав ту саму коробку.

— Покажи фотографію.

Я простягнула її.

Він уважно роздивлявся зворотний бік.

— Дванадцяте жовтня…

— Ти пам’ятаєш цей день?

— Ні.

— А будинок?

— Ні.

Він відкрив стару папку.

Почав переглядати документи.

Я стояла поруч.

— Тату…

— Що?

— Ти справді ніколи не знав про цього чоловіка?

— Якого?

— Того, хто бачив маму востаннє.

Тато зупинився.

— Я не знав, що хтось бачив її того дня.

Я подивилася на нього.

— Але ж вона не просто так зустрічалася з кимось.

— Можливо.

— Ти знав, що вона щось приховувала?

Тато довго мовчав.

— Так.

Я завмерла.

— Що?

— Я знав, що вона мала одну таємницю.

— Яку?

— Вона ніколи не розповіла.

— Чому ти не питав?

— Питав.

— І?

— Вона сказала, що одного дня сама все пояснить.

Я відчула, як у мене стискається серце.

— І не пояснила.

Тато похитав головою.

— Не встигла.

Я опустила очі.

На секунду в кімнаті стало дуже тихо.

— Тату…

— Що?

— А якщо ця людина досі щось знає?

— Тоді ми її знайдемо.

Пізніше я пішла до своєї кімнати.

Сіла на ліжко.

Телефон мовчав.

Я відкрила чат із Марком.

Написала:

«Ти живий?»

Через хвилину:

«Марку, відповідай.»

Нічого.

Я вже хотіла покласти телефон, коли він завібрував.

Повідомлення.

Марк: «Я нормально.»

Я видихнула.

Соломія: «Де ти?»

Марк: «Їду додому.»

Соломія: «Що сталося?»