Розділ 23

Ключ повернувся в замку.

Я швидко сховала лист назад у конверт.

Не знаю, чому.

Мабуть, просто не була готова одразу говорити про це з татом.

Двері відчинилися.

— Міє? — почувся його голос.

Я вийшла з кімнати.

— Я тут.

Тато зайшов на кухню, поставив сумку на стілець і подивився на мене.

— Ти чогось налякана?

— Ні.

Він одразу зрозумів, що я брешу.

— Соломіє.

Я мовчала.

Потім повернулася до кімнати й принесла коробку.

Поставила її на стіл.

Тато подивився на неї й одразу став серйознішим.

— Ти її відкривала?

— Так.

— Щось знайшла?

Я дістала конверт.

Поклала перед ним.

Він побачив напис.

«Мії.»

Його обличчя змінилося.

Зовсім трохи.

Але я це помітила.

— Ти знав про нього?

Тато не відповів.

— Тату.

Він сів.

Довго дивився на конверт.

— Я думав, що його немає.

— Що?

— Цього листа.

У мене перехопило подих.

— Ти знав?

— Я знав, що мама щось залишала.

— Що саме?

— Не знав.

Я відкрила лист і простягнула йому.

Він прочитав.

Після останнього рядка кілька секунд просто сидів мовчки.

— Чому вона написала, що я маю поговорити з тобою?

— Бо вона знала, що я розповім тобі правду, коли ти будеш готова.

— Яку правду?

Тато потер долонями об обличчя.

— Тут усе складніше.

— Ти можеш просто сказати.

Він подивився на мене.

— Твоя мама перед смертю багато з ким спілкувалася. Деякі люди залишилися в її минулому, про яке я майже нічого не знав.

— А прізвище?

Тато завмер.

— Яке прізвище?

Я назвала його.

Він опустив очі.

— Звідки ти його знаєш?

— Воно було на листівці.

Тато мовчав.

— І ще його знав Марк.

Тепер він різко підняв голову.

— Який Марк?

Я зрозуміла, що сказала зайве.

— Просто хлопець зі школи.

— Соломіє, хто такий Марк?

— Ми познайомилися недавно.

— І він знає про маму?

Я не знала, як відповісти.

— Трохи.

Тато встав.

— Що саме він тобі розповів?

— Що його мама знала мою.

У кімнаті стало тихо.

— Його мама?

— Так.

Тато кілька секунд стояв нерухомо.

— Це неможливо.

— Чому?

Він нічого не сказав.

— Тату?

— Мені треба подумати.

— Ти знову так кажеш.

— Бо я не хочу сказати тобі те, в чому сам не впевнений.

Я відчула роздратування.

— Але всі щось знають, крім мене.

Тато підійшов ближче.

— Міє…

— Не називай мене так, якщо не хочеш говорити правду.

Він завмер.

Я одразу пошкодувала про свої слова.

— Вибач.

— Ні.

Він похитав головою.

— Ти маєш право злитися.

Він узяв конверт.

— Цей лист залишимо.

— Чому?

— Бо він може знадобитися.

— Для чого?

Тато подивився на мене.

— Завтра я поговорю з людиною, яка, можливо, зможе пояснити дещо.

— З ким?

— Не зараз.

Я хотіла сперечатися.

Але не стала.
 

Увечері я довго не могла заснути.

Телефон лежав на тумбочці.

Повідомлень від Марка не було.

Я кілька разів відкривала наш чат, але так і не написала.

Не знала, що сказати.

Мені хотілося почути його пояснення.

Але водночас я боялася почути ще більше.

Близько одинадцятої телефон завібрував.

Марк: «Можемо поговорити?»

Я кілька секунд дивилася на екран.

Соломія: «Про що?»

Марк: «Про все.»

Я набрала:

«Завтра.»

Він відповів:

«Добре.»

Потім ще одне:

«І Міє… не відкривай більше нічого сама.»

Я насупилася.

«Чому?»

Відповіді не було.

Я написала ще:

«Марку?»

Тиша.

Телефон більше не завібрував.

Я поклала його на тумбочку.

Але заснути після цього стало ще важче.

Наступного ранку тато вже був на кухні.

Перед ним лежала чашка кави.

— Ти рано.

— Не спалося.

Він кивнув.

— Мені теж.

Я сіла навпроти.

— Ти з кимось говорив?

— Ні.

— Чому?

— Я вирішив спочатку знайти деякі документи.

— Які?

— Старі.

Він підвівся, відкрив шафу й дістав невелику папку.

Я ніколи її не бачила.

— Що там?

— Документи твоєї мами.

Він відкрив папку.

Там були фотографії, копії якихось паперів і кілька старих записок.

Я побачила знайомий почерк.

— Можна?

Тато кивнув.

Я взяла одну фотографію.

На ній мама стояла біля якогось будинку.

Поруч із нею була інша жінка.

Я не знала її.

Але щось у ній здалося знайомим.

— Хто це?

Тато забрав фотографію.

Подивився.

— Не знаю.

— Тату.

— Справді не знаю.

Я подивилася уважніше.

На звороті була дата.

12 жовтня.

І короткий напис:

«Зустрінемося там само. Не розповідай нікому.»

У мене по спині пробіг холод.

— Це написала мама?

— Схоже на її почерк.

— А де це?

— Не знаю.

Я перевернула фотографію.

На будинку виднівся номер.

27.

Я запам’ятала його.
 

У школі Аня одразу помітила, що зі мною щось не так.

— Ти взагалі спала?

— Майже.

— Щось сталося?

— Потім розповім.

Вона кивнула.

— Добре.

Я вдячно усміхнулася.

На першій перерві я побачила Марка.

Він стояв сам.

Я підійшла.

— Привіт.

— Привіт.

Він уважно подивився на мене.

— Ти знайшла щось?

— Що саме?

— Я не знаю.

Я дістала фотографію з кишені.

Показала йому.

Його обличчя змінилося.

— Де ти це взяла?

— У тата.