Розділ 22

Я ще кілька хвилин просто сиділа й дивилася на екран.

«Особливо про те, чому він з’явився саме у твоєму житті.»

Хто це написав?

І звідки ця людина взагалі знає про North?

Я відкрила чат ще раз.

Номер був незнайомий.

Фотографії профілю не було.

І жодного імені.

Я написала:

Соломія: «Хто ви?»

Повідомлення прочитали майже одразу.

Відповіді не було.

Я написала ще:

«Що вам від мене потрібно?»

Знову прочитано.

Тиша.

Я відклала телефон.

Можливо, це просто чийсь невдалий жарт.

Може, хтось із школи вирішив мене розіграти.

Але тоді звідки він знає про North?

Я подивилася на блокнот, що лежав переді мною.

Ще кілька годин тому я писала в ньому про людей, яких не хочеться втрачати.

А тепер мені вперше стало страшно від думки, що я можу зовсім не знати людину, якій почала довіряти.

Телефон знову завібрував.

Я різко взяла його до рук.

Марк: «Ти ще не спиш?»

Я завмерла.

Пальці зависли над клавіатурою.

Хотілося одразу запитати його про повідомлення.

Але я згадала його слова сьогодні:

«Не всі секрети варто відкривати одразу.»

І ще:

«Я сказав, що не буду… Вона нічого не знає.»

Можливо, він справді щось приховував.

Я написала:

Соломія: «Ні.»

Через кілька секунд:

Марк: «Щось сталося?»

Я довго дивилася на ці слова.

Потім набрала:

«Ти мені щось не договорюєш?»

Цього разу відповідь не прийшла одразу.

Хвилина.

Дві.

П’ять.

Я вже почала шкодувати, що взагалі запитала.

Нарешті екран засвітився.

Марк: «Чому ти питаєш?»

Я стиснула телефон у руці.

Він не відповів.

Він поставив зустрічне питання.

Соломія: «Просто відповідай.»

Довга пауза.

Марк: «Так.»

Я перечитала це слово.

Так просто.

Без пояснень.

Без виправдань.

Соломія: «Що саме?»

Марк довго друкував.

Потім повідомлення зникло.

Знову з’явилося.

І нарешті:

Марк: «Не все можу розповісти зараз.»

Я відчула розчарування.

Соломія: «Тоді зрозуміло.»

Марк: «Міє, почекай.»

Я нічого не відповіла.

Поклала телефон на стіл і вимкнула світло.

Але заснути не змогла.
 

Наступного ранку я почувалася так, ніби майже не спала.

Телефон лежав поруч.

Жодних нових повідомлень.

Я швидко зібралася й пішла до школи.

Усю дорогу думала про вчорашній вечір.

Мені не подобалося те, що відбувалося.

Особливо тому, що ще вчора все здавалося таким простим.

Марк був North.

North був Марком.

Ми говорили.

Він розповідав мені про маму.

Я розповідала про свою.

А тепер раптом з’явився хтось третій, хто стверджував, що знає про нього більше.

Біля школи мене вже чекала Аня.

— Ти чого така?

— Яка?

— Задумана.

— Просто не виспалася.

Вона уважно подивилася на мене.

— Через Марка?

Я похитала головою.

— Ні.

— Точно?

— Точно.

Я не хотіла розповідати їй.

Поки що.

Ми зайшли всередину.

І майже одразу я побачила Марка.

Він стояв біля сходів.

Наші погляди зустрілися.

Він підійшов.

— Привіт.

— Привіт.

— Можемо поговорити?

Аня подивилася на мене.

— Я піду вперед.

Я кивнула.

Коли вона відійшла, Марк сказав:

— Про вчора.

Я мовчала.

— Я не хотів тебе засмучувати.

— Але засмутив.

— Знаю.

— Тоді скажи правду.

Він опустив погляд.

— Я не можу розповісти все.

— Чому?

— Бо це не тільки моя історія.

Я нічого не відповіла.

— Є речі, які стосуються інших людей, — продовжив він. — І я не маю права говорити про них без їхньої згоди.

Я трохи заспокоїлася.

Це вже звучало інакше.

— А мене це стосується?

Він подивився на мене.

— Можливо.

Мені стало ще тривожніше.

— Що означає «можливо»?

— Я сам не знаю, як усе пояснити.

Пролунав дзвінок.

— Після уроків поговоримо? — запитав він.

Я кивнула.

— Добре.

Він відійшов.

А я ще кілька секунд стояла на місці.

«Можливо».

Це слово мені зовсім не подобалося.
 

Перший урок я майже не слухала.

Думки весь час поверталися до невідомого номера.

На другому уроці телефон завібрував.

Я подивилася під парту.

Повідомлення.

Невідомий номер: «Він уже говорив із тобою?»

Я відчула, як усередині все напружилося.

Я не відповіла.

Через хвилину прийшло ще одне:

«Не довіряй йому настільки швидко.»

Я заблокувала екран.

Але через кілька секунд він знову засвітився.

«Ти ж навіть не знаєш, як він дізнався про тебе.»

Я завмерла.

Цього я справді не знала.

Як Марк знайшов мене?

Як він узагалі зрозумів, що я — Lumi?

Я відклала телефон.

Після уроку Аня підійшла до мене.

— Ти точно нормально?

Я подивилася на неї.

— Аню…

— Що?

— Ти коли-небудь чула, щоб Марк щось про мене питав?

Вона задумалася.

— Ні. А що?

— Просто питаю.

— Ти щось приховуєш.

— Ні.

Вона недовірливо подивилася на мене.

— Добре. Але якщо щось станеться — скажеш.

— Скажу.

Я не хотіла її втягувати.

Поки що.

Після останнього уроку Марк чекав мене біля входу.

Я підійшла.

— Готова?

— Так.

Ми відійшли трохи далі від школи.

— Тепер розповіси? — запитала я.

— Спробую.

Він кілька секунд мовчав.