Розділ 21

Соломія

Наступного ранку я прокинулася раніше, ніж зазвичай.

На стільці біля ліжка все ще лежав блокнот, який учора подарував Марк.

Я взяла його до рук і відкрила першу сторінку.

Мої записи були зовсім короткими.

Але одне речення я одразу помітила:

«І для людей, яких не хочеться втрачати.»

Я швидко перегорнула сторінку.

Не знаю, навіщо я це написала.

Мабуть, просто вчора був дивний вечір.

Телефон завібрував.

Марк: «Доброго ранку, Міє. Куртка в тебе?»

Я усміхнулася.

Соломія: «Так. Не хвилюйся, не втечу з нею.»

Марк: «Я більше переживаю за тебе, ніж за куртку.»

Я завмерла над екраном.

Соломія: «Дуже небезпечні слова з самого ранку.»

Марк: «Тоді ввечері буду обережнішим.»

Я засміялася.

Поклала телефон на ліжко й пішла збиратися.

Але думка про його останнє повідомлення не виходила з голови.
 

Біля школи Аня чекала мене біля входу.

— Ти знову запізнюєшся на дві хвилини.

— Я прийшла вчасно.

— Для тебе — так.

Ми зайшли всередину.

Аня раптом подивилася на мою руку.

— Це що?

— Що?

— Блокнот.

Я притиснула його до себе.

— Подарунок.

— Від кого?

Я мовчала.

Аня усміхнулася.

— Від Марка?

— Так.

— Я так і знала.

— Чому?

— Бо ти зараз дивишся на нього так, ніби там лежить щось дуже важливе.

— Там просто блокнот.

— Мгм.

Ми піднялися сходами.

Я вже хотіла зайти до класу, коли помітила Марка.

Він стояв біля вікна.

Побачив мене й одразу підійшов.

— Привіт.

— Привіт.

Я простягнула йому куртку.

— Тримай.

— Дякую.

Він узяв її, але не поспішав іти.

— А блокнот?

— Що блокнот?

— Взяла?

— Так.

— Уже щось написала?

Я похитала головою.

— Ні.

— Шкода.

— Чому?

— Я б хотів прочитати.

— Не дочекаєшся.

— Побачимо.

Аня, яка стояла поруч, тихо сказала:

— Я зараз піду, поки ви не почали говорити до вечора.

— Аню!

Вона засміялася й пішла до класу.

Марк теж усміхнувся.

— Вона завжди така?

— На жаль.

— Мені подобається.

— Не заохочуй її.

Пролунав дзвінок.

— Побачимося після уроків?

— Так.

— Добре.

Він пішов.

Я зайшла в клас.

І тільки сівши за парту, помітила на підлозі біля дверей маленький аркуш паперу.

Я підняла його.

На ньому було написано лише одне речення:

«Не все, що ти знаєш про людину, є правдою.»

Я перечитала ще раз.

Почерк був незнайомий.

— Що це? — запитала Аня.

Я простягнула їй аркуш.

Вона прочитала.

— Хтось пожартував?

— Не знаю.

— Може, просто чийсь папірець.

— Можливо.

Я склала його й поклала в кишеню.

Але чомусь відчуття було неприємним.

Наче цей напис залишили саме для мене.
 

Після уроків я майже забула про той аркуш.

Ми з Марком домовилися зустрітися біля школи.

Він прийшов трохи пізніше.

— Вибач.

— Все нормально.

— Затримали вчителі.

— Щось сталося?

— Ні.

Він подивився на мене.

— Ти якась задумана.

Я кілька секунд вагалася.

Потім дістала аркуш.

— Сьогодні знайшла в класі.

Марк прочитав.

Його обличчя змінилося.

Зовсім трохи.

Але я помітила.

— Що? — запитала я.

— Нічого.

— Марку.

— Я справді не знаю.

Він ще раз подивився на папір.

— Де ти його знайшла?

— Біля дверей.

— І більше нічого не було?

— Ні.

Він замислився.

— Викинь.

Я здивовано подивилася на нього.

— Чому?

— Бо це якась дурість.

— Ти виглядаєш так, ніби знаєш більше.

— Не знаю.

Він віддав мені аркуш.

— Просто не звертай уваги.

Я кивнула.

Але тепер мені було ще цікавіше.

— Ти точно нічого не приховуєш?

Марк подивився мені прямо в очі.

— Точно.

Я нічого не сказала.

Вирішила йому повірити.
 

Ми пішли в парк.

Цього разу було багато людей.

Діти бігали алеями, хтось вигулював собаку, неподалік грали підлітки.

Ми сіли на лавку.

— Давай змінимо тему, — сказала я.

— Давай.

— Розкажи щось смішне.

— Про себе?

— Так.

— Це складно.

— Чому?

— Я не дуже смішний.

— Не вірю.

Він задумався.

— У дитинстві я один раз намагався приготувати мамі сніданок.

— І?

— Спалив яйця.

Я засміялася.

— Як можна спалити яйця?

— Дуже легко, якщо ти забув про них.

— І що сказала мама?

Марк усміхнувся.

— Сказала, що це найкращий сніданок у її житті.

Я перестала сміятися.

— Вона завжди так говорила?

— Майже.

На секунду він замовк.

Потім подивився на мене.

— Саме тому я люблю готувати.

— Навіть після цього?

— Особливо після цього.

Я посміхнулася.

— Твоя мама, мабуть, була хорошою людиною.

— Була.

Він опустив погляд.

Я не стала нічого питати.

Просто залишилася поруч.

Коли ми поверталися додому, телефон Марка задзвонив.

Він подивився на екран і відійшов убік.

Я не хотіла слухати.

Справді.

Але почула лише кілька слів.

— Я сказав, що не буду…

Пауза.

— Ні. Вона нічого не знає.

Я завмерла.

Марк повернувся до мене.

— Все добре.

— Хто телефонував?

— Один знайомий.

— І про що ви говорили?

Він трохи зам’явся.

— Ні про що важливе.

Я кивнула.

Але цього разу не повірила так легко.

Ми продовжили йти.

Через кілька хвилин він зупинився.

— Міє.

— Що?

— Я справді не хочу, щоб ти хвилювалася.