Розділ 18

Соломія 

Після розмови з Марком я ще довго не могла зосередитися на уроці.

Я сиділа за партою, дивилася на дошку й намагалася слухати вчителя, але думки постійно поверталися до одного.

North — це Марк.

Здавалося б, я вже знала це.

Учора ми все з’ясували.

Але мозок досі не хотів звикати.

Коли телефон завібрував у кишені, я навіть не стала його діставати.

Напевно, Марк.

Через кілька секунд телефон завібрував знову.

Аня, яка сиділа поруч, тихо прошепотіла:

— Перевір.

— Не буду.

— Чому?

— Бо вчитель побачить.

— А якщо це щось важливе?

Я подивилася на неї.

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно.

Я ледве стримала сміх.

— Ти жахлива.

— Знаю.

Я все-таки дочекалася кінця уроку.

Щойно пролунав дзвінок, я дістала телефон.

Одне повідомлення.

Марк: «Ти вижила?»

Я усміхнулася.

Соломія: «Поки що так.»

Він відповів майже одразу.

Марк: «Тоді день уже вдалий.»

Я заблокувала телефон.

Аня одразу нахилилася до мене.

— Це він?

— Так.

— Марк?

Я кивнула.

— І?

— І нічого.

— Ти посміхаєшся.

— Я завжди посміхаюся.

— Ні.

Вона подивилася на мене дуже серйозно.

— Останнім часом ти посміхаєшся саме так.

— Як?

— Коли тобі хтось подобається.

Я відчула, як щоки стали гарячими.

— Аню…

— Що?

— Можеш хоча б іноді не говорити те, що думаєш?

— Ні.

Я засміялася.

— Я так і знала.

На наступній перерві я вийшла в коридор.

Марк стояв біля вікна.

Коли побачив мене, одразу посміхнувся.

— Привіт.

— Привіт.

— Як урок?

— Нудно.

— У мене теж.

Я стала поруч.

Кілька секунд ми просто дивилися у вікно.

На подвір’ї молодші школярі бігали між калюжами.

— Знаєш, — сказала я, — мені досі трохи дивно.

— Через North?

— Ага.

— Мені теж.

— Ти сьогодні вже двічі написав мені.

— І що?

— Раніше я знала тебе тільки як North.

— А тепер?

Я подивилася на нього.

— Тепер ти Марк.

— І?

— І це трохи незвично.

— Мені подобається.

— Що саме?

— Що ти тепер знаєш мене справжнього.

Я усміхнулася.

— Мені теж.

Він подивився на мене.

— Правда?

— Правда.

На кілька секунд між нами запала тиша.

Не незручна.

Просто така, яку не хотілося переривати.

Але потім пролунав голос Ані:

— Соломіє!

Я обернулася.

Вона стояла біля дверей класу.

— Ти йдеш?

— Так!

Я повернулася до Марка.

— Побачимося.

— До зустрічі.

Я вже зробила кілька кроків, коли він покликав:

— Міє.

Я зупинилася.

— Що?

— У тебе сьогодні вільний вечір?

Я задумалася.

— Здається.

— Може, прогуляємося?

Я подивилася на нього.

— Сьогодні?

— Якщо хочеш.

Усередині щось приємно здригнулося.

— Хочу.

Він усміхнувся.

— Тоді після школи?

— Добре.

Я повернулася до Ані.

Вона вже дивилася на мене з таким виразом обличчя, що я одразу зрозуміла: вона все чула.

— Навіть не починай, — сказала я.

— Я мовчу.

— Ти зараз буквально все сказала очима.

— Я нічого не можу зробити.

— Можеш.

— Не хочу.

Я закотила очі.
 

Після останнього уроку я довго збирала речі.

Не тому, що їх було багато.

Просто трохи хвилювалася.

Ми з Марком уже кілька разів говорили після школи.

Але сьогодні все було інакше.

Тепер я знала, що він — North.

І чомусь це робило звичайну прогулянку трохи важливішою.

Телефон завібрував.

Марк: «Я біля входу.»

Я швидко дописала:

Соломія: «Виходжу.»

Аня подивилася на мене.

— Я піду з іншого боку.

— Дякую.

— Я добра подруга.

— Дуже.

— І не забудь потім усе розповісти.

— Побачимо.

— Я чекатиму.

Я вийшла зі школи.

Марк стояв біля сходів, засунувши руки в кишені куртки.

— Привіт.

— Привіт.

— Готова?

— Так.

Ми пішли в бік парку.

Погода сьогодні була набагато кращою, ніж останніми днями.

Сонце вже починало сідати, а повітря було прохолодним.

— Куди йдемо? — запитала я.

— Не знаю.

— Чудовий план.

— Можемо просто гуляти.

— Можемо.

Ми йшли повільно.

Говорили про школу, про книжки, про музику.

Я дізналася, що Марк не любить гучні компанії й майже не ходить на вечірки.

— Не очікувала, — сказала я.

— Чому?

— Не знаю. Ти здаєшся людиною, яка може раптом зникнути кудись із друзями на всю ніч.

— Ні.

— Точно?

— Точно.

— А я думала, що North саме такий.

— North трохи загадковіший.

— Тепер зрозуміло.

Я засміялася.

Ми дійшли до лавки біля озера.

Сіли.

Кілька секунд мовчали.

— Можна питання? — запитав Марк.

— Залежить від питання.

— Ти завжди така обережна?

— Майже.

— Навіть зі мною?

Я подивилася на нього.

— Раніше — так.

— А зараз?

Я трохи подумала.

— Зараз менше.

Він усміхнувся.

— Добре.

Я подивилася на воду.

— А ти?

— Що я?

— Ти завжди такий спокійний?

— Ні.

— Не вірю.

— Правда.

Він усміхнувся.

— Просто не завжди це показую.

— Навіть мені?

— Тобі вже показував.

Я повернула голову.

— Коли?

— Коли розповів про маму.

Я замовкла.

Він говорив спокійно, але було видно, що ця тема для нього непроста.

— Я не хотів сьогодні знову про це говорити, — сказав він. — Просто подумав, що ти маєш знати.

— Дякую, що довірився.

Він кивнув.