Розділ 17

Марк

Я дочекався, поки Соломія зайде в під’їзд, і тільки тоді рушив додому.

Телефон усе ще був у руці.

Я відкрив наш чат і ще раз перечитав її останнє повідомлення.

Lumi: «Мені здається, мені подобається Марк.»

Я усміхнувся.

Ніколи б не подумав, що кілька слів можуть так змінити настрій.

Хоча, якщо чесно, я давно хотів почути щось подібне.

Просто боявся.

Спочатку я боявся, що вона дізнається, хто я, і перестане зі мною говорити.

Потім боявся сказати правду.

А тепер вона знала.

І не пішла.

Навпаки — написала, що їй подобається Марк.

Я заблокував телефон і поклав його в кишеню.

— Ну нарешті, — тихо сказав сам собі.

Але радіти довго не вийшло.

Коли я повернувся додому, в квартирі було тихо.

Я кинув рюкзак на стілець і зайшов на кухню.

Мама колись завжди залишала там записки, якщо йшла кудись раніше за мене.

«Не забудь поїсти».

«Ключі на тумбочці».

«Буду пізно».

Зараз там нічого не було.

Я зупинився біля холодильника.

Не знаю чому, але після розмови із Соломією думки знову повернулися до неї.

До її мами.

До того, як вона говорила про неї.

Я знав це від North.

Але тепер, коли я знав її в реальному житті, усе відчувалося зовсім інакше.

Я сів за стіл.

Телефон завібрував.

Lumi: «Ти вже вдома?»

Я усміхнувся.

North: «Так. А ти?»

Lumi: «Теж.»

Через кілька секунд вона написала:

Lumi: «Ти дивно швидко відповідаєш.»

North: «Може, я чекав твого повідомлення.»

Я перечитав написане.

Можливо, це було занадто прямо.

Але видаляти вже не став.

Вона відповіла не одразу.

Три крапки з’явилися.

Зникли.

Знову з’явилися.

Потім:

Lumi: «Може.»

Я засміявся.

— От і поговорили.

Телефон знову завібрував.

Lumi: «До речі, тепер я хочу знати одну річ.»

North: «Яку?»

Lumi: «Чому саме я?»

Я перестав усміхатися.

Цього питання я боявся найбільше.

Не тому, що не знав відповіді.

Навпаки.

Знав.

Просто не знав, чи готовий її сказати.

Я написав:

North: «Ти точно хочеш знати?»

Вона відповіла майже одразу.

Lumi: «Так.»

Я відкинувся на спинку стільця.

Добре.

Тоді чесно.

North: «Бо з тобою я міг бути собою.»

Я кілька секунд дивився на повідомлення.

Потім додав:

North: «Навіть коли ти не знала, хто я.»

Відповідь прийшла не одразу.

Lumi: «Мені здається, я теж могла бути собою.»

Я посміхнувся.

Мабуть, саме це мені й подобалося найбільше.
 

Наступного ранку я прийшов до школи раніше.

Сам не знав навіщо.

Просто хотілося її побачити.

Я стояв біля сходів, коли почув знайомий голос.

— Ти мене чекаєш?

Я обернувся.

Соломія.

Волосся трохи розтріпане від вітру, рюкзак на одному плечі.

І ця її усмішка.

— Можливо.

— Знову «можливо»?

— Мені подобається це слово.

— Я вже помітила.

Вона підійшла ближче.

Кілька секунд ми просто стояли.

Учора я міг написати їй усе, що завгодно.

А сьогодні, коли вона була переді мною, я раптом не знав, що сказати.

Вона теж це помітила.

— Чому ти мовчиш?

— Не знаю.

— А North знав би, що сказати?

Я засміявся.

— North зараз теж трохи розгублений.

— Добре, що я не одна.

Вона усміхнулася.

У цей момент до нас підійшла Аня.

— Так-так.

Соломія одразу подивилася на неї.

— Що?

— Нічого.

Аня перевела погляд із неї на мене.

Потім назад.

— Я просто бачу, що сьогодні тут щось відбувається.

— Нічого не відбувається, — сказала Соломія.

— Звичайно.

Аня посміхнулася.

— Я вам вірю.

Я тихо засміявся.

— Аня, ти завжди така?

— Яка?

— Все помічаєш.

— Майже.

Вона взяла Соломію під руку.

— Ходімо, нам ще до класу треба.

Соломія обернулася до мене.

— Побачимося.

— Побачимося.

Вона пішла разом з Анею.

Я дивився їм услід, поки Аня раптом не повернула голову.

— Марку!

— Що?

— Не запізнюйся на урок!

— Добре.

Вона зникла за дверима.

Я усміхнувся.

Здається, тепер у мене була ще одна проблема.

Аня.

Вона точно щось підозрювала.

На великій перерві я побачив Соломію біля вікна.

Вона стояла сама й дивилася на телефон.

Я підійшов.

— Знову пишеш?

Вона підняла очі.

— Перевіряю, чи ти справді North.

— І як?

— Поки що сумнівно.

— Чому?

— North був трохи загадковішим.

— А Марк?

— Марк занадто часто жартує.

— Це погано?

— Ні.

Вона усміхнулася.

— Мені подобається.

Я на секунду замовк.

Вона теж.

Потім тихо сказала:

— До речі, я вчора ще думала про одну річ.

— Про яку?

— Ти сказав, що боявся, що я перестану з тобою говорити.

— Так.

— Я б не перестала.

Я подивився на неї.

— Тепер я знаю.

— Ні, не знаєш.

— Що?

— Я б не перестала, навіть якби ти сказав раніше.

Я усміхнувся.

— Шкода, що я цього не знав.

— Тепер знаєш.

Пролунав дзвінок.

Вона вже хотіла піти, але я тихо сказав:

— Міє.

Вона обернулася.

— Що?

Я на мить задумався.

— Нічого.

Вона примружилася.

— Ти спеціально.

— Можливо.

Вона засміялася й пішла до класу.

Я залишився в коридорі ще на кілька секунд.

Усе змінилося.

Але, здається, саме так, як мало.