Розділ 15

Соломія

Я ще кілька секунд дивилася на повідомлення North.

«Не зараз. Але скоро.»

Чомусь ці слова не виходили з голови.

Я сама написала, що почекаю.

І тепер справді хотіла знати, що саме він збирається мені розповісти.

Але питати ще раз не стала.

Якщо захоче — скаже.

Я поклала телефон на стіл і відкрила ноутбук.

Треба було дописати розділ.

Але замість цього я просто сиділа й дивилася на порожній документ.

— Чудово.

Я взяла телефон знову.

Нічого нового.

Я вже хотіла його відкласти, коли прийшло повідомлення.

North: «Тільки не сердься, якщо я не скажу одразу.»

Я швидко надрукувала:

Lumi: «Я не буду.»

Через кілька секунд:

North: «Обіцяєш?»

Lumi: «Обіцяю.»

Я усміхнулася.

North: «Тоді добре.»

Я не знала, чому він так хвилюється.

Але тепер мені було ще цікавіше.

Наступного ранку я прокинулася ще до будильника.

За вікном було сонячно.

Нарешті.

Я швидко зібралася, взяла рюкзак і вже виходила з кімнати, коли помітила на столі ту саму фотографію, яку тато дістав кілька днів тому.

Я зупинилася.

На фотографії мама тримала мене маленьку на руках.

Я провела пальцем по краю.

— Доброго ранку, — тихо сказала я, сама не знаючи навіщо.

Потім поклала фотографію назад.

На кухні тато вже готував сніданок.

— Сьогодні без парасолі, — сказав він.

— Нарешті.

— Але ввечері знову може бути дощ.

— Ти тепер у нас синоптик?

— Маю право.

Я засміялася.

Перед виходом тато подивився на мене.

— Гарного дня, Міє.

Я усміхнулася.

— Дякую.

І вийшла з дому.

Біля школи я побачила Аню.

— Ти сьогодні рано.

— А ти пізно.

— Дуже смішно.

Ми зайшли всередину.

Я вже знімала куртку, коли помітила Марка.

Він стояв біля вікна й дивився у телефон.

Коли побачив мене, одразу сховав його в кишеню.

— Привіт.

— Привіт.

— Як справи?

— Нормально.

Він усміхнувся.

— Добре.

Я вже хотіла пройти повз, але чомусь зупинилася.

— Ти вчора так і не розповів, що хотів мені сказати.

Він на секунду завмер.

— Не забув.

— І?

— Просто ще не час.

Я подивилася на нього.

Ця фраза здалася мені знайомою.

Не зараз. Але скоро.

Я насупилася.

— Ти теж любиш так говорити?

— Як?

— «Не зараз. Але скоро».

Марк засміявся.

— Може.

Я теж усміхнулася.

— Дивний ти.

— Мені це вже говорили.

— Не сумніваюся.

Пролунав дзвінок.

Ми розійшлися по класах.

Але всю першу половину уроку я думала про його слова.

І про North.

Можливо, це просто збіг.

Напевно.
 

На великій перерві Аня потягнула мене до їдальні.

— Я хочу їсти.

— Ти завжди хочеш їсти.

— І що?

— Нічого.

Ми взяли по булочці й сіли за столик.

Аня відкусила шматок і раптом запитала:

— Ти вже думала, що будеш робити після школи?

— Ще ні.

— Я от думаю про університет.

— Уже?

— А коли ще?

Я засміялася.

— У нас ще купа часу.

— Ось саме тому треба починати думати зараз.

Я покрутила пляшку з водою.

— Не знаю, ким хочу бути.

— А письменницею?

Я подивилася на неї.

— Можливо.

— Ти ж любиш писати.

— Люблю.

— Тоді чому сумніваєшся?

Я не знала, що відповісти.

— Бо одне — писати для себе. Інше — коли це має бути твоєю роботою.

Аня кивнула.

— Розумію.

Телефон завібрував.

Я навіть не хотіла діставати його при Ані, але вона вже побачила мою реакцію.

— North?

— Так.

— Відповідай.

Я відкрила чат.

North: «Ти зараз їси?»

Я здивовано подивилася на екран.

Lumi: «Так. А що?»

North: «Нічого. Просто вгадав.»

Я засміялася.

Lumi: «Ти сьогодні якийсь підозрілий.»

North: «Чому?»

Я не встигла відповісти.

Поруч хтось поставив піднос.

Я підняла голову.

Марк.

— Тут вільно?

Аня одразу посунулася.

— Так.

Він сів навпроти.

Я автоматично заблокувала телефон.

— Що їсте?

— Булочку.

— Я теж.

Він відкрив упаковку.

Я подивилася на нього.

Потім на телефон.

Потім знову на нього.

Мені раптом здалося, що сьогодні він поводиться точно так само, як North.

Ті самі короткі відповіді.

Те саме «нічого».

Та сама звичка трохи нахиляти голову, коли слухає.

Я одразу відкинула цю думку.

Це дурниця.
 

Після уроків я вийшла зі школи сама.

Аня пішла раніше.

Я дістала телефон.

North: «Ти вже йдеш додому?»

Lumi: «Так.»

North: «Не забудь, сьогодні холодніше.»

Я зупинилася.

Марк учора теж сказав мені щось подібне.

Я подивилася на небо.

Хмари знову збиралися.

Lumi: «Ти випадково не стежиш за погодою?»

North: «Можливо.»

Я засміялася.

І тут почула голос позаду.

— Знову з телефоном.

Я обернулася.

Марк.

— Ти мене лякаєш.

— Вибач.

Він усміхнувся.

— Додому?

— Так.

— Можна пройти з тобою?

Я кивнула.

Ми пішли поруч.

Кілька хвилин мовчали.

Потім Марк запитав:

— Ти справді хочеш стати письменницею?

Я здивовано подивилася на нього.

— Звідки ти знаєш?

— Аня казала.

— А.

— То хочеш?

— Мабуть.

— Тоді пиши.

— Так просто?

— А чому ні?

Я усміхнулася.

— Ти все робиш таким простим.