Розділ 14

Марк

Я ще довго сидів із телефоном у руках після нашої переписки.

«Поки що я хочу трохи почекати.»

Я сам це написав.

І сам не знав, чи справді хочу чекати.

Бо що довше я спілкувався із Соломією, то складніше ставало робити вигляд, що North — це просто якийсь незнайомий хлопець з інтернету.

Особливо після сьогоднішнього дня.

Я поклав телефон на стіл і відкрив ноутбук.

Домашнє завдання чекало вже давно, але думки зовсім не хотіли переключатися на навчання.

Я відкрив чат ще раз.

Її ім’я було зверху.

Lumi.

Я усміхнувся.

Коли ми вперше почали переписуватися, я навіть не думав, що все зайде так далеко.

Тоді мені просто було цікаво.

А тепер я чекав її повідомлень.

Перевіряв телефон, навіть коли знав, що вона не могла написати.

І найгірше — я вже звик до того, що можу говорити з нею про те, про що не говорив майже ні з ким.

Я відклав телефон.

— Досить, — сказав я сам собі.

Треба було зробити домашнє.

Але через п’ять хвилин телефон знову опинився в моїй руці.

Нових повідомлень не було.

Я засміявся сам із себе.

Наступного ранку я прийшов до школи трохи раніше.

У коридорах майже нікого не було.

Я сів на підвіконня й відкрив телефон.

Повідомлення від Соломії не було.

Я вже хотів написати першим, коли почув кроки.

— Ти що, ночуєш тут?

Я підняв голову.

Данило.

— Просто прийшов раніше.

— Ага.

Він сів поруч.

— Ти останнім часом постійно десь літаєш думками.

— Не починай.

— Я ще навіть нічого не сказав.

— Але скажеш.

Він засміявся.

— Добре. Мовчу.

Я подивився на телефон.

І саме в цей момент екран засвітився.

Lumi: «Доброго ранку.»

Я не втримав усмішку.

Данило одразу це помітив.

— О.

— Що «о»?

— Нічого.

— Данило.

— Та я мовчу.

Я швидко відповів.

North: «Доброго ранку. Як спала?»

Вона відповіла:

Lumi: «Нормально. А ти?»

North: «Теж.»

Я вже хотів продовжити, але побачив Соломію в кінці коридору.

Вона йшла разом з Анею.

На секунду ми зустрілися поглядами.

Вона усміхнулася.

Я усміхнувся у відповідь.

І тут сталося щось дивне.

Телефон у її руці засвітився.

Вона подивилася на екран.

Потім на мене.

Я завмер.

Вона теж.

А потім просто пішла далі.

Я подивився на свій телефон.

North: «Я вже в школі.»

Її повідомлення прийшло майже одночасно.

Lumi: «Я теж.»

Я підняв голову.

Вона вже зникла за дверима класу.
 

На першій перерві я випадково почув, як Аня щось розповідала Соломії.

— Ти сьогодні якась тиха.

— Я?

— Так.

— Просто не виспалася.

— Через North?

Соломія засміялася.

— Ні.

Я почув це й мимоволі посміхнувся.

Вона не розповідала Ані всього.

Це чомусь мені подобалося.

Не тому, що я хотів бути її таємницею.

Просто мені подобалося, що між нами було щось тільки наше.

Я відійшов, перш ніж вони мене помітили.

Після третього уроку я зайшов до бібліотеки.

Насправді мені треба було знайти одну книгу для уроку.

Але я майже одразу побачив Соломію.

Вона сиділа за столом біля вікна.

Перед нею лежав ноутбук.

Я зупинився.

Вона щось друкувала.

Я підійшов ближче.

— Привіт.

Вона підняла голову.

— Привіт.

— Що пишеш?

— Нічого особливого.

— Знову історію?

Вона кивнула.

— Так.

Я сів навпроти.

— Про що цього разу?

— Не скажу.

— Чому?

— Бо ти будеш сміятися.

— Не буду.

— Точно?

— Точно.

Вона трохи подумала.

— Про дівчину, яка знайомиться з людиною в інтернеті.

Я завмер буквально на секунду.

— Цікаво.

— І?

— І що?

— Як вони познайомилися?

— Поки не знаю.

Я ледь не засміявся.

— Як це — не знаєш?

— Я ще пишу.

— А хлопець хороший?

Вона подивилася на мене.

— Не знаю.

— Значить, не дуже.

— Можливо.

Я усміхнувся.

— А якщо він просто боїться розповісти їй правду?

Соломія перестала друкувати.

— Чому він боїться?

Я опустив погляд.

— Може, думає, що вона піде.

Вона кілька секунд мовчала.

— А якщо вона не піде?

Я подивився їй в очі.

— Тоді йому пощастило.

Вона ледь усміхнулася.

— Можливо.

Між нами знову повисла тиша.

Але цього разу вона була іншою.

Я майже сказав їй.

Майже.

— Соломіє…

— Так?

Я відкрив рот.

І передумав.

— Нічого.

Вона примружилася.

— Ти теж це любиш робити.

— Що?

— Казати «нічого».

Я засміявся.

— Мабуть, це наша спільна риса.

Вона повернулася до ноутбука.

— Мабуть.

Я дістав телефон.

На екрані відкрився чат із North.

Я подивився на Соломію.

Потім на телефон.

Не зараз.

Після уроків я вийшов зі школи й побачив, що вона стоїть біля входу.

— Чекаєш когось?

— Аню.

— Вона ще не вийшла?

— Ні.

Я став поруч.

Через кілька хвилин вона запитала:

— Марку?

— Що?

— Ти колись шкодував, що комусь щось розповів?

Я задумався.

— Так.

— А чому?

— Бо іноді після правди все стає складніше.

— Але хіба брехня не робить ще гірше?

Я подивився на неї.

— Робить.

— Тоді чому люди брешуть?

— Бо бояться.

Вона кивнула.

— Я теж боюся деяких речей.

— Наприклад?

Вона подивилася кудись убік.

— Що забуду маму.

Я нічого не сказав.

— Я знаю, що це дивно, — продовжила вона. — Мені було сім, коли її не стало. Я пам’ятаю окремі речі. Але іноді боюся, що через кілька років не зможу згадати її голос.