Розділ 13

                                            Соломія

Я ще кілька хвилин дивилася на останнє повідомлення North.

«Не змінюйся.»

Не знаю, чому саме ці два слова так засіли в голові.

Можливо, тому що їх було приємно читати.

Я поклала телефон біля подушки й спробувала заснути.

Але, як завжди останніми днями, думки вирішили, що спати мені ще рано.

Марк.

North.

Мама.

І все це якимось дивним чином змішалося в одну купу.

Я перевернулася на інший бік.

— Треба менше думати, — прошепотіла я сама собі.

Через хвилину знову взяла телефон.

Нових повідомлень не було.

Я усміхнулася сама до себе.

— Чого ти чекаєш?

Заблокувала екран і нарешті поклала телефон подалі.

Цього разу заснула.

Вранці я прокинулася від будильника.

Не від дощу.

Не від повідомлення.

Просто від противного звуку, який я ненавиділа.

Я вимкнула його й ще хвилину лежала в ліжку.

Потім згадала, що сьогодні контрольна.

— Все. День зіпсований.

Я швидко зібралася, заплела волосся і вийшла на кухню.

Тато вже сидів за столом.

— Доброго ранку, Міє.

Я усміхнулася.

— Доброго.

Мені досі було незвично чути це від нього.

Але вже не так дивно, як кілька днів тому.

— Як спала?

— Нормально.

— Не бреши.

— Чому?

— Бо виглядаєш так, ніби всю ніч думала про щось.

Я подивилася на нього.

— Може, так і було.

— Про школу?

— Звісно.

Він усміхнувся.

— Звісно.

Я взяла чашку чаю.

— У мене сьогодні контрольна.

— Тоді удачі.

— Вона мені знадобиться.

Тато засміявся.

Перед виходом він раптом сказав:

— Міє.

Я обернулася.

— Що?

— Не забудь парасолю. Кажуть, після обіду буде дощ.

Я подивилася у вікно.

Небо було сірим.

— Добре.

Я взяла парасолю.

І чомусь одразу згадала перше повідомлення North.

«Сподіваюся, ти не забула парасолю.»

Я посміхнулася.

Біля школи вже стояла Аня.

— Ти готова?

— Ні.

— Я теж.

— Значить, ми приречені.

— Абсолютно.

Ми зайшли всередину.

На сходах я побачила Марка.

Він стояв із Данилом, але, помітивши мене, одразу подивився в мій бік.

— Привіт, — сказав він.

— Привіт.

— Готова до контрольної?

— Не нагадуй.

— Я можу морально підтримати.

— Тільки морально?

— Іншого не обіцяю.

Я засміялася.

Аня стояла поруч і мовчки спостерігала за нами.

Я вже знала цей погляд.

— Навіть не починай.

— Я нічого не сказала.

— Але подумала.

— Можливо.

Пролунав дзвінок.

Ми зайшли до класу.
 

Контрольна виявилася не такою страшною, як я думала.

Але останнє завдання я все одно дивилася хвилини три.

— Ну давай…

Я щось написала, стерла, знову написала.

Коли нарешті здала роботу, відчула полегшення.

Телефон завібрував на перерві.

Я навіть не сумнівалася, хто це.

North: «Ну як?»

Lumi: «Якщо я скажу, що все добре, це буде брехня.»

North: «Настільки погано?»

Lumi: «Я вижила. Це вже результат.»

North: «Тоді пишаюся.»

Я усміхнулася.

Lumi: «Ти навіть не знаєш, що я там написала.»

North: «Мені не обов’язково знати.»

Я перечитала повідомлення.

Чомусь воно знову змусило мене усміхнутися.

— Знову він?

Я підняла голову.

Марк стояв поруч.

— Ага.

— Все добре?

— Так.

Він кивнув.

— Добре.

Я подивилася на нього.

— А ти чого прийшов?

— Хотів дізнатися, як контрольна.

— Вижила.

— Тоді я теж можу сказати, що пишаюся.

— Ви сьогодні змовилися?

— Хто «ви»?

Я замовкла.

— Ніхто.

Він примружився.

— Цікаво.

— Не вигадуй.

— Добре.

Він усміхнувся й відійшов.

Я подивилася йому вслід.

Чомусь мені здалося, що він хотів сказати щось ще.

Після кількох уроків ми з Анею сиділи в їдальні.

— Ти змінилася.

Я підняла голову.

— В якому сенсі?

— Не знаю.

Вона відкусила булочку.

— Ти стала якась… спокійніша.

— Це добре?

— Думаю, так.

Я задумалася.

Може, вона мала рацію.

Після розмови з татом мені справді стало легше.

Наче я нарешті дозволила собі згадувати маму, а не тільки намагатися не думати про неї.

— Мені тато дозволив називати мене Мією, — сказала я раптом.

Аня здивовано подивилася на мене.

— Серйозно?

Я кивнула.

— Це мама мене так називала.

— Я не знала.

— Я теж майже не пам’ятала.

Аня усміхнулася.

— Мені подобається.

— Мені теж.

— Тоді буду іноді так тебе називати.

— Тільки не при всіх.

— Домовились.

Я посміхнулася.

Саме в цей момент телефон завібрував.

North: «Мія?»

Я завмерла.

Він знову так мене назвав.

Я написала:

Lumi: «Так?»

North: «Ти сьогодні якась задумана.»

Я озирнулася навколо.

Звідки він міг знати?

Я кілька секунд просто дивилася на екран.

Lumi: «Звідки ти знаєш?»

Він відповів:

North: «Просто відчуваю.»

Я закотила очі.

Lumi: «Дуже дивна відповідь.»

North: «Я ж казав.»

Я засміялася.

Аня подивилася на мене.

— Що?

— Нічого.

— Точно?

— Точно.

Після уроків дощ таки почався.

Не сильний, але достатній, щоб усі одразу дістали парасолі.

Я вийшла зі школи й розкрила свою.

Марк стояв біля входу.

— Ти додому?

— Так.

— Можна пройти з тобою?