Розділ 12

Марк

Я ще довго лежав із телефоном у руці після того, як написав їй «Добраніч, Міє».

Сам не знав, навіщо так її назвав.

Мабуть, просто хотілося.

Я відкрив чат ще раз.

Її останнє повідомлення все ще було там:

Lumi: «Добраніч, North.»

Я усміхнувся.

Потім заблокував телефон і поклав його на тумбочку.

Але заснути не виходило.

Перед очима постійно з’являлася Соломія.

Її усмішка.

Її голос.

Те, як вона говорила про маму.

І ще одне.

Вона не знала, що North — це я.

І поки що я не був готовий їй це сказати.

Не тому, що хотів обманювати.

Просто боявся, що після цього все зміниться.

Можливо, вона перестане мені писати.

Можливо, почне думати, що я спеціально приховував правду.

А можливо…

Я навіть не хотів думати про це.

Я перевернувся на інший бік і нарешті заплющив очі.

Вранці я прокинувся від будильника.

Першою думкою була школа.

Другою — Соломія.

Третьою — те, що я знову про неї думаю.

— Чудово, — пробурмотів я.

Я встав, швидко зібрався і вийшов на кухню.

Тато вже пив каву.

— Доброго ранку.

— Доброго.

Він подивився на мене.

— Ти сьогодні якийсь задуманий.

— Не виспався.

— Пізно ліг?

— Трохи.

Він нічого не відповів.

Я взяв яблуко й уже збирався виходити.

— Марку.

— Що?

— Не забудь сьогодні подзвонити бабусі.

— Точно.

Я кивнув.

— Не забуду.

Вийшовши з дому, я дістав телефон.

Хотілося написати їй.

Просто «Доброго ранку».

Але я не став.

Може, це вже занадто.

Через кілька секунд телефон завібрував.

Повідомлення від Lumi.

Я відкрив його.

Lumi: «Доброго ранку. Не знаю чому, але сьогодні мені захотілося написати першою.»

Я зупинився просто біля воріт.

Усміхнувся.

North: «Тоді добре, що написала.»

Lumi: «Ти вже в школі?»

Я подивився на час.

North: «Ще ні.»

Lumi: «Я теж.»

Я вже хотів запитати, де вона, але вчасно зупинився.

Не можна.

Не зараз.

Я просто написав:

North: «Тоді побачимося.»

Палець завис над кнопкою.

Я стер повідомлення.

Написав:

North: «Тоді гарного тобі ранку.»

Відправив.
 

Біля школи я побачив Соломію.

Вона стояла біля входу з Анею.

Я хотів підійти, але в цей момент Аня щось їй сказала, і вони обидві засміялися.

Я зупинився.

Чомусь не хотілося переривати їх.

— Чого стоїш?

Я обернувся.

Данило.

— Нічого.

— Ага.

Він подивився в той самий бік.

— Зрозумів.

— Що ти зрозумів?

— Нічого.

— Ти сьогодні особливо дратуєш.

— Дякую.

Ми зайшли до школи.

На сходах я випадково опинився поруч із Соломією.

— Привіт.

Вона повернулася.

— Привіт.

— Як спала?

— Нормально.

— Я теж.

Вона усміхнулася.

— Ти сьогодні якийсь веселий.

Я знизав плечима.

— Може, просто настрій хороший.

— Ага.

Вона подивилася на мене так, ніби хотіла щось запитати.

— Що?

— Нічого.

— Ти теж так кажеш.

— Що?

— «Нічого».

Вона засміялася.

Я теж.

На мить усе було просто.

Без секретів.

Без North.

Без дивних питань.

Просто ми стояли посеред шкільного коридору.

Потім пролунав дзвінок.

— Мені треба, — сказала вона.

— Побачимося.

— До зустрічі.

Я дивився їй услід, поки вона не зникла за дверима.

— Ти серйозно?

Я обернувся.

Данило стояв поруч.

— Що?

— Нічого.

— Я зараз тебе вдарю.

Він засміявся.

— Добре, мовчу.
 

На другій перерві я знову побачив Соломію.

Вона сиділа біля вікна й щось писала в телефоні.

Я одразу зрозумів, кому.

Мені.

Я дістав свій телефон.

North: «Ти зараз у школі?»

Вона подивилася на екран.

Потім почала друкувати.

Я спостерігав за нею здалеку.

Lumi: «Так. А ти?»

Я ледве стримав усмішку.

North: «Теж.»

Вона відклала телефон і підняла голову.

Наші погляди зустрілися.

Я швидко відвів очі.

Вона теж.

Це було дивно.

Дуже дивно.

Наче ми обоє щось знали.

Але не знали, що саме.
 

Після уроків я не поспішав додому.

Я пам’ятав, що мав подзвонити бабусі.

Але спочатку зайшов у невеликий магазин біля школи.

Купив воду.

Вийшов.

І побачив Соломію.

Вона стояла біля дороги сама.

— Ти ще не пішла?

Вона обернулася.

— Чекаю автобус.

— Довго?

— Не знаю.

Я став поруч.

— Можу почекати з тобою.

— Ти ж, мабуть, додому поспішаєш.

— Ні.

Вона усміхнулася.

— Добре.

Ми стояли мовчки.

Потім вона запитала:

— Ти вчора справді не образився?

— Через що?

— Через те, що я гуляла не сама.

Я подивився на неї.

Вона одразу відвела погляд.

— Ні.

— Точно?

— Точно.

Я трохи помовчав.

— А чому ти питаєш?

— Не знаю.

Вона знизала плечима.

— Просто здалося, що ти відповів якось сухо.

Я усміхнувся.

— Може, просто був втомлений.

— Може.

Автобус ще не приїжджав.

— А ти часто спілкуєшся з North? — запитав я.

Вона здивовано подивилася на мене.

— Чому питаєш?

— Просто цікаво.

— Ти вже вдруге сьогодні ставиш мені таке питання.

— Серйозно?

— Так.

Я засміявся.

— Тоді, мабуть, справді цікаво.

Вона трохи подумала.

— Досить часто.

— І що тобі в ньому подобається?

Я одразу пошкодував про питання.