Розділ 11

Соломія

Я ще кілька секунд дивилася на повідомлення North.

«Тоді сподіваюся, він стане кращим.»

Не знаю чому, але від цих слів мені стало тепло.

Я вже хотіла щось відповісти, коли з класу визирнула Аня.

— Соло, ти йдеш?

— Так.

Я швидко заблокувала телефон і поклала його в кишеню.

— Ти знову з ним переписувалась?

— Трошки.

— «Трошки» — це скільки?

— Не знаю.

Аня закотила очі.

— Зрозуміло.

Я зайшла до класу й сіла на своє місце.

На уроці я кілька разів ловила себе на тому, що думаю зовсім не про те, що говорить учителька.

Перед очима постійно з’являлася вчорашня розмова з Марком.

«Якби ти могла повернути одну людину… кого б повернула?»

Я відповіла майже одразу.

Маму.

Навіть не задумалася.

А потім він сказав, що теж повернув би маму.

Чомусь ця відповідь не виходила з голови.

Ми з Марком знали одне одного зовсім недовго.

Але вчора вперше здалося, що між нами є щось спільне.

Не щось велике.

Просто одна річ, яку не потрібно пояснювати словами.

Я подивилася у вікно.

На склі залишилися маленькі краплі після вчорашнього дощу.

Дивно.

Ще кілька днів тому я майже не помічала погоди.

А тепер чомусь кожен дощ нагадував мені маму.

І те, що тато розповів про неї.

Мія.

Я ледь усміхнулася.

Мені досі було незвично чути це ім’я.

Але водночас воно здавалося дуже рідним.

Телефон тихо завібрував у кишені.

Я не стала діставати його одразу.

Учителька саме щось пояснювала біля дошки.

Через кілька хвилин я все ж подивилася.

North: «Ти знову мовчиш.»

Я усміхнулася.

Lumi: «Я на уроці.»

North: «Тоді я не заважаю.»

Lumi: «Дякую.»

Через секунду:

North: «Але після уроку відповіси?»

Я трохи подумала.

Lumi: «Можливо.»

North: «Це означає так?»

Lumi: «Це означає можливо.»

North: «Жорстоко.»

Я ледве стримала сміх.

Аня, яка сиділа поруч, подивилася на мене.

— Що там?

— Нічого.

— Знову «нічого»?

— Ага.

— Я колись тебе розколю.

— Успіхів.

Вона тихо засміялася.
 

Після уроку ми вийшли в коридор.

Я вже хотіла піти до наступного кабінету, коли почула:

— Соломіє.

Я обернулася.

Марк стояв біля дверей.

— Що?

— Пам’ятаєш, я хотів дещо сказати?

— Так.

Він підійшов ближче.

— Учора я не встиг.

— Я помітила.

Він усміхнувся.

— Хотів вибачитися.

Я здивовано подивилася на нього.

— За що?

— За деякі питання.

— Ти ж просто питав.

— Знаю. Але, мабуть, деякі з них були занадто особистими.

Я похитала головою.

— Нічого страшного.

— Точно?

— Точно.

Він трохи помовчав.

— Просто я іноді не знаю, коли варто зупинитися.

— Я теж.

Він усміхнувся.

— Тоді ми квити.

Я засміялася.

— Напевно.

Пролунав дзвінок.

— Мені треба йти, — сказала я.

— До речі…

— Що?

— Якщо сьогодні після уроків ти не зайнята…

Я вже хотіла запитати, що він хоче, але він продовжив:

— Можемо ще трохи пройтися.

Я задумалася.

Чомусь мені не хотілося відмовляти.

— Добре.

— Тоді домовились.

Він усміхнувся й пішов.

Я ще кілька секунд стояла на місці.

— Ну все.

Я здригнулася.

Аня стояла поруч.

— Що?

— Ти погодилася.

— І що?

— Нічого.

— Аню…

— Я мовчу.

Вона підняла руки.

— Цього разу справді.
 

Останні уроки тягнулися довше, ніж зазвичай.

Я кілька разів дивилася на годинник.

Коли нарешті пролунав дзвінок, я швидко зібрала речі.

Аня вже чекала біля дверей.

— Я піду додому.

— Добре.

— А ти?

— Трохи прогуляюся.

Вона посміхнулася.

— Я зрозуміла.

— Що ти зрозуміла?

— Нічого.

— Аню!

Вона засміялася й пішла.

Я вийшла з класу.

Марк стояв біля сходів.

— Готова?

— Так.

Ми вийшли зі школи.

Надворі було прохолодно, але дощу не було.

Ми йшли повільно, не поспішаючи.

— Ти завжди так багато мовчиш? — запитав він.

— Ні.

— А зі мною?

Я подивилася на нього.

— Мабуть, ні.

— Це добре.

— Чому?

— Бо мені подобається, коли ти говориш.

Я не знала, що відповісти.

Тому просто посміхнулася.

Ми пройшли ще кілька метрів.

— А ти давно живеш тут? — запитав Марк.

— Майже все життя.

— А я думав, ти недавно переїхала.

— Чому?

— Не знаю. Просто так здалося.

— Ні. Я тут виросла.

— Зрозуміло.

Він засунув руки в кишені куртки.

— Я теж майже все життя тут.

— А я чомусь тебе раніше не помічала.

— Може, ти просто не дивилася.

Я засміялася.

— Може.

Телефон завібрував.

Я дістала його.

North: «Як день?»

Я швидко написала:

Lumi: «Нормально. Я зараз гуляю.»

North: «Одна?»

Я подивилася на Марка.

Він саме щось розповідав, тому не помітив мого погляду.

Lumi: «Ні.»

North відповів не одразу.

North: «Зрозумів.»

Чомусь мені здалося, що відповідь звучала трохи холодніше.

Я насупилася.

Lumi: «Ти образився?»

Кілька секунд нічого.

Потім:

North: «Ні. Чому?»

Я не знала.

Просто так здалося.

Я заблокувала телефон.

— Все добре? — запитав Марк.

— Так.

— Точно?

— Так.

Він кивнув.

— Добре.

Ми дійшли до того самого скверу.