Розділ 10

Марк

Я дивився, як вона читає повідомлення, і вже знав, від кого воно.

Вона знову усміхнулася.

Мені навіть не треба було питати.

— Знову North? — сказав я.

Соломія швидко заблокувала телефон.

— Можливо.

— Таємничо.

— А ти хіба не любиш загадки?

— Залежить від загадки.

Вона подивилася на мене й усміхнулася.

— Тоді тобі доведеться почекати.

— Добре.

Я піднявся з лавки.

— Уже пора?

— Мені так.

Вона теж встала.

Ми пішли зі скверу назад до дороги.

Я намагався не дивитися на неї занадто часто, але виходило погано.

Вона була зовсім не такою, якою я спочатку її уявляв.

Коли ми вперше зустрілися, я подумав, що вона просто дуже тиха.

А тепер розумів, що вона не тиха.

Вона просто не говорить зайвого з усіма.

І чомусь зі мною говорила.

Мені це подобалося.

— Марку?

— Що?

— Ти знову десь далеко.

— Замислився.

— Про що?

Я посміхнувся.

— Не скажу.

— Чому?

— Бо ти сама мені щойно так відповіла.

— Справедливо.

Ми дійшли до перехрестя.

— Тобі сюди?

— Так.

— Тоді до завтра.

— До завтра.

Вона пішла.

Я ще трохи постояв на місці.

Потім дістав телефон.

На екрані було кілька повідомлень.

Одне від Данила.

І одне від Lumi.

Я відкрив друге.

Lumi: «Ти чого сьогодні такий мовчазний?»

Я усміхнувся.

Вона навіть не уявляла, наскільки дивно було читати це повідомлення після того, як я щойно попрощався із Соломією.

Я надрукував:

North: «Просто задумався.»

Вона відповіла:

Lumi: «Про що?»

Я зупинився.

Про неї.

Про Соломію.

Про те, чому мені хочеться дізнатися про неї більше.

Але написав:

North: «Про одну людину.»

Відповідь прийшла не одразу.

Lumi: «Ого. І хто це?»

Я засміявся.

North: «Якщо скажу, буде вже нецікаво.»

Lumi: «Ти спеціально все ускладнюєш.»

North: «Можливо.»

Я прибрав телефон у кишеню.

І саме тоді зрозумів, що за кілька хвилин устиг написати з нею більше, ніж сказав Соломії за весь день.

Дивне відчуття.

Наче я розділив себе на дві частини.

В одній був я зі своїми звичайними розмовами, школою, друзями.

А в іншій — North.

Там я міг говорити про те, про що не говорив нікому.

Навіть про маму.

Коли я прийшов додому, тато був на кухні.

— Ти пізно.

— Затримався після школи.

Він подивився на мене.

— З ким?

— З другом.

Я зняв куртку.

— Будеш вечеряти?

— Так.

Ми сіли за стіл.

Спочатку було тихо.

Тато щось дивився в телефоні, я їв і думав про сьогоднішній день.

— Ти останнім часом часто затримуєшся, — сказав він.

— У нас багато всього в школі.

Він кивнув.

— Ясно.

Потім замовк.

Через кілька секунд він запитав:

— Ти пам’ятаєш мамин улюблений чай?

Я підняв очі.

— Чорний із бергамотом?

— Так.

Я усміхнувся.

— Пам’ятаю.

Тато теж усміхнувся.

— Вона його пила постійно.

Я кивнув.

Ми рідко говорили про неї.

Але сьогодні чомусь було інакше.

— Тату…

— Що?

Я вагався.

— Ти колись думаєш, що вона б зараз сказала, якби побачила мене?

Він поклав телефон на стіл.

— Постійно.

Я не очікував такої відповіді.

— І що б вона сказала?

Він усміхнувся.

— Що ти дуже виріс.

— Це все?

— Ні.

Він трохи подумав.

— Напевно, ще сказала б, що ти занадто багато мовчиш.

Я засміявся.

— Це правда.

— І що треба частіше говорити людям, що вони тобі важливі.

Я опустив погляд.

Ця фраза чомусь залишилася в голові.
 

Після вечері я зайшов до своєї кімнати.

На столі лежала та сама фотографія.

Я взяв її.

Мама дивилася в камеру й усміхалася.

Я пам’ятав цей день.

Мені тоді було десять.

Ми були на морі.

Вона змусила мене вдягнути сорочку, яку я ненавидів.

Потім сказала, що колись я буду їй за це вдячний.

Не став.

А тепер віддав би все, щоб ще раз почути її голос.

Я поставив фотографію назад.

Телефон завібрував.

Lumi: «Ти тут?»

Я сів на ліжко.

North: «Так.»

Lumi: «Я хотіла дещо запитати.»

North: «Питай.»

Пауза.

Lumi: «Ти давно спілкуєшся з людьми в інтернеті?»

Я задумався.

North: «Не дуже.»

Lumi: «А чому почав?»

Я подивився на фотографію.

Сам не знав, чому.

Може, тому що іноді легше сказати правду незнайомій людині.

North: «Хотів із кимось поговорити.»

Lumi: «Про що?»

Я довго не відповідав.

Потім написав:

North: «Про речі, про які складно говорити вживу.»

Вона відповіла:

Lumi: «Я розумію.»

Я посміхнувся.

North: «А ти?»

Lumi: «Що я?»

North: «Чому ти почала писати?»

Пауза.

Довша, ніж зазвичай.

Lumi: «Напевно, теж хотіла говорити про те, про що не могла говорити з іншими.»

Я подивився на її повідомлення.

Ми були схожі.

Набагато більше, ніж я думав.

North: «Ти коли-небудь шкодувала, що почала?»

Lumi: «Ні.»

Я усміхнувся.

North: «Я теж.»

Наступного дня в школі все було як завжди.

Принаймні спочатку.

Я зайшов у клас і побачив Данила.

— Де ти вчора пропадав?