Розділ 9

Я прокинулася раніше будильника.

Знову.

Кілька секунд просто лежала й дивилася в стелю, намагаючись зрозуміти, чому сон кудись зник.

Потім згадала вчорашній вечір.

Марк.

North.

Два повідомлення майже одночасно.

Я сіла на ліжку й узяла телефон.

Першим відкрила чат із North.

Останнє повідомлення все ще було перед очима:

North: «Можна я завтра дещо тебе запитаю?»

Я не знала, що саме він хотів запитати.

І, якщо чесно, мені було цікаво.

Настільки, що я навіть кілька разів прокручувала в голові можливі варіанти.

А потім згадала Марка.

Марк: «До речі, завтра після уроків будеш вільна?»

Я ще вчора так і не відповіла.

Не тому, що не хотіла.

Просто не знала, що написати.

Я відкрила його чат.

Надрукувала:

«Так, а що?»

Подивилася.

Стерла.

Написала:

«Можливо. А навіщо?»

Знову стерла.

— Господи, Соломіє…

Я кинула телефон на ліжко.

Наче це було найскладніше повідомлення в моєму житті.

Зрештою просто написала:

«Так, буду вільна.»

Відправила.

І майже одразу прийшла відповідь.

Марк: «Добре. Тоді після уроків скажу.»

Я насупилася.

— Що скажеш?

Але він більше нічого не написав.

Звісно.

Міг би одразу сказати.

Я відклала телефон і пішла збиратися.

На кухні тато вже був одягнений.

— Доброго ранку, Міє.

— Доброго.

— Сніданок на столі.

Я сіла навпроти нього.

— Ти сьогодні раніше прокинувся?

— Майже не спав.

— Чому?

— Робота.

Я кивнула.

Кілька секунд ми мовчали.

Потім тато подивився на мене.

— Ти вчора довго переписувалася?

Я мало не поперхнулася чаєм.

— З ким?

— Я просто питаю.

— Та ні з ким.

Він усміхнувся.

— Я ж нічого не казав.

— Ти дуже підозріло питаєш.

— Добре. Не буду.

Я посміхнулася.

Мені подобалося, що останніми днями ми більше говорили.

Особливо після того, як відкрили коробку з фотографіями.

Я вже хотіла вставати, коли тато сказав:

— Міє.

— Що?

— Ти можеш сьогодні взяти ту фотографію з собою.

Я подивилася на нього.

— Навіщо?

— Не знаю. Просто подумав, що ти захочеш.

Я кивнула.

— Добре.

Фотографія лежала в моїй кімнаті.

Я поклала її у внутрішню кишеню рюкзака.

Не знаю чому.

Просто хотілося, щоб вона була зі мною.

Біля школи я побачила Аню.

Вона стояла біля входу й розмовляла з хлопцем.

Я не хотіла заважати, тому зупинилася трохи далі.

Але Аня мене помітила.

— Соло!

Хлопець обернувся.

Я вже хотіла підійти, коли він попрощався з нею і пішов.

— Хто це?

— Ніхто.

— Знову «ніхто»?

— Не починай.

— Я ще навіть нічого не сказала.

— Але я знаю цей погляд.

Вона засміялася.

— Добре.

Ми зайшли всередину.

— До речі, — сказала Аня, — ти вчора так і не відповіла мені.

— На що?

— Я питала, чи подобається тобі Марк.

Я зупинилася.

— Аню!

— Що?

— Тихіше.

— Тут нікого немає.

Я озирнулася.

Вона мала рацію.

Але мені все одно стало ніяково.

— Я не знаю.

— Не знаєш чи не хочеш казати?

— Перше.

— Мгм.

— І не вигадуй нічого.

— Добре.

Ми піднялися сходами.

Саме тоді я побачила Марка.

Він стояв біля кабінету й говорив із Данилом.

Коли помітив мене, на секунду замовк.

— Привіт.

— Привіт.

Аня подивилася на мене.

Потім на нього.

Потім знову на мене.

Я одразу зрозуміла.

— Аню.

— Я мовчу.

Марк усміхнувся.

— Щось я пропустив?

— Ні, — швидко відповіла я.

— Добре.

Він зайшов у клас.

Аня нахилилася до мене.

— Ти почервоніла.

— Тут душно.

— На вулиці холодно.

— Замовкни.

Вона засміялася.
 

Перші уроки пройшли швидко.

Я навіть не помітила, як настала велика перерва.

Ми з Анею сиділи в коридорі, коли телефон завібрував.

Я подивилася на екран.

North.

Серце чомусь прискорилося.

North: «Доброго ранку, Міє.»

Я завмерла.

Міє?

Він ніколи так мене не називав.

Я перечитала повідомлення.

Може, він просто помилився?

Я написала:

Lumi: «Чому Міє?»

Відповідь:

North: «Не знаю. Просто захотілося.»

Я усміхнулася.

Дивний.

Знову.

Lumi: «Мені подобається.»

Кілька секунд тиші.

Потім:

North: «Тоді буду іноді так тебе називати.»

Я хотіла відповісти, але Аня заглянула через плече.

— Це він?

Я швидко заблокувала телефон.

— Так.

— Що написав?

— Нічого.

— Ти дуже погано брешеш.

— Я знаю.

Я засміялася.

Телефон знову завібрував.

Я не відкривала повідомлення одразу.

Але через кілька секунд все ж подивилася.

North: «До речі, моє питання на сьогодні все ще в силі.»

Я написала:

Lumi: «Яке?»

North: «Хочу дещо про тебе дізнатися.»

Я подивилася на екран.

Чомусь стало трохи страшно.

Не через саме питання.

А через те, що мені хотілося відповісти чесно.

Lumi: «Питай.»

Він довго друкував.

Дуже довго.

Нарешті:

North: «Який твій найбільший страх?»

Я перестала усміхатися.

Подивилася у вікно.

На вулиці хтось біг до автобуса.

Хтось сміявся.

Життя йшло як завжди.

А я думала про відповідь.

Можна було написати щось просте.

Темрява.

Самотність.

Висота.

Але це була б неправда.