Розділ 8

Я ще кілька секунд стояла посеред вулиці й дивилася на повідомлення.

North: «Теж ні.»

Я перечитала його ще раз.

Потім ще.

— Ну і що? — тихо сказала я сама собі.

Може, він просто теж ішов додому.

Може, живе десь неподалік.

Може, взагалі зараз стоїть на іншій зупинці.

Не обов’язково ж усе має щось означати.

Я продовжила йти.

Телефон знову завібрував.

North: «Ти чого замовкла?»

Я швидко написала:

Lumi: «Думаю.»

North: «Про що?»

Я хотіла написати «про тебе».

Але стерла.

Замість цього написала:

Lumi: «Про те, чому ти постійно ставиш дивні питання.»

Відповідь з’явилася майже одразу.

North: «Може, мені просто цікаво.»

Lumi: «Що саме?»

Він довго друкував.

Потім повідомлення прийшло.

North: «Ти.»

Я зупинилася.

Просто посеред тротуару.

— Що?

Я подивилася на екран, ніби від цього повідомлення мало щось змінитися.

Ти.

Одне слово.

Але я не знала, що на нього відповісти.

Мені стало якось ніяково.

Я сховала телефон у кишеню й вирішила, що відповім пізніше.

Через хвилину дістала його знову.

Надрукувала:

Lumi: «Це дуже дивна відповідь.»

North: «Я попереджав, що я дивний.»

Я усміхнулася.

Lumi: «Попереджав.»

North: «Тоді все чесно.»

Я вже хотіла написати щось ще, але телефон несподівано вимкнувся.

— Ні…

Батарея.

Звісно.

Я навіть не перевірила, скільки її залишилося.

Тепер телефон не вмикався.

— Супер.

Я засунула його в кишеню й пішла далі.

Коли я зайшла додому, тато саме був на кухні.

— Ти вже?

— Ага.

— Як презентація?

— Готова.

— Молодець.

Я зняла куртку.

— А ти як?

— Нормально.

Він поставив переді мною чашку чаю.

— Я подумав, може, сьогодні подивимося ще ті фотографії?

Я подивилася на нього.

— Давай.

Ми сіли у вітальні.

Тато приніс ту саму коробку.

Цього разу я вже не боялася її відкривати.

Навпаки.

Мені хотілося знати більше.

Я перебирала фотографії одну за одною.

Мама на кухні.

Мама біля моря.

Мама з татом.

Я маленька на руках у тата.

І ще одна фотографія, яку я раніше не бачила.

На ній мама сиділа на підлозі, а я лежала поруч і щось малювала.

— Я цього не пам’ятаю.

— Ти тоді була зовсім маленька.

— А скільки мені тут?

Тато подумав.

— П’ять.

Я уважно подивилася на фотографію.

— Вона гарно малювала?

— Ні.

Я здивовано подивилася на нього.

— Що?

— Вона жахливо малювала.

Я засміялася.

— Серйозно?

— Серйозно. Але завжди казала, що це я нічого не розумію в мистецтві.

Я засміялася ще сильніше.

Давно я не чула від тата таких історій.

Зазвичай він говорив про маму дуже обережно.

Наче боявся зайвого слова.

— А яка вона була?

Тато подивився на фотографію.

— Вперта.

— Ого.

— Дуже.

— Ще?

Він усміхнувся.

— Добра. Весела. Іноді страшенно неорганізована.

— Тобто я в неї?

— Частково.

— Дякую.

— Це був комплімент.

Я посміхнулася.

Тато ще трохи помовчав.

— Вона дуже тебе любила.

Я опустила погляд.

— Я знаю.

Але насправді я не знала.

Не повністю.

Я була надто маленькою, коли її не стало.

Мені було сім.

Іноді я думала, що якби вона прожила довше, то якою була б зараз наша розмова?

Чи розповідала б я їй про школу?

Про Аню?

Про Марка?

Про North?

Я сама здивувалася, коли подумала про останнє.

North.

Цікаво, чому я взагалі почала так багато про нього думати.

Ми навіть не знали справжніх імен одне одного.

Я не знала, скільки йому років.

Не знала, де він живе.

Не знала, як він виглядає.

І все одно могла годинами з ним переписуватися.

— Ти знову задумалася.

Я підняла голову.

— Що?

— Кажу, ти знову кудись полетіла думками.

— Та так.

Тато подивився на мене, але нічого не питав.

І я була йому за це вдячна.

Увечері я поставила телефон на зарядку.

Екран одразу засвітився.

Повідомлень було три.

Перше — від Ані.

Аня: «Ти вже вдома?»

Друге — від невідомого номера.

Я насупилася.

Відкрила.

«Привіт. Це Марк. Я взяв твій номер у Ані, сподіваюся, ти не проти.»

Я завмерла.

Марк.

У мене навіть не було його номера.

Я швидко написала:

«Привіт. Ні, все нормально.»

Відповідь прийшла майже одразу.

Марк: «Добре. А то я вже думав, що Аня мене здасть.»

Я засміялася.

Я: «А що ти зробив?»

Марк: «Поки нічого.»

Я: «Поки?»

Марк: «Не лякайся.»

Я посміхнулася.

Мені подобалося, що з ним теж було легко говорити.

Не так, як із North.

Але по-своєму.

Телефон знову завібрував.

Нове повідомлення.

Від North.

North: «Ти вже вдома?»

Я подивилася на два чати.

Марк.

North.

І чомусь мені стало трохи дивно.

Я відповіла North:

Lumi: «Так. Тільки телефон сів.»

North: «Я вже подумав, що ти мене ігноруєш.»

Lumi: «Не вигадуй.»

North: «Добре.»

Я кілька секунд дивилася на екран.

Потім написала:

Lumi: «До речі, ти казав, що втратив маму.»

Він не відповів одразу.

Я вже почала думати, що не треба було цього питати.