Розділ 7

Соломія

Я прокинулася від того, що телефон упав мені прямо на подушку.

Не знаю, як я примудрилася заснути з ним у руці.

На екрані було 06:48.

— Ще рано…

Я поклала телефон поруч і заплющила очі.

Але заснути вже не вийшло.

Я згадала вчорашню розмову з North.

Особливо те, що він написав про маму.

Я не очікувала, що він теж когось втратив.

Може, тому його слова так зачепили.

Зазвичай, коли я розповідала комусь про маму, люди одразу починали говорити щось на кшталт «мені шкода» або «час усе вилікує».

Я ненавиділа цю фразу.

Час нічого не виліковував.

Він просто робив спогади менш чіткими.

Я сіла на ліжку й подивилася на фотографію, яка лежала на тумбочці.

Учора тато дозволив мені залишити її собі.

Я ще раз провела пальцем по краю.

Маленька я.

Мама.

І той день, про який я майже нічого не пам’ятала.

Дивно.

Ще кілька днів тому я навіть не думала про це так часто.

А тепер ніби щось змінилося.

Я поставила фотографію назад і пішла збиратися.

На кухні тато вже снідав.

— Доброго ранку, Міє.

Я усміхнулася.

— Доброго.

Мені досі було трохи незвично чути це ім’я від нього.

Але приємно.

— Як спалося?

— Нормально.

Він подивився на мене.

— Ти щось дуже задумлива.

— Просто не виспалась.

— Телефон знову?

— Ні.

Він усміхнувся.

— Я нічого не казав.

— Але подумав.

— Можливо.

Я взяла яблуко.

— Я сьогодні після школи трохи затримаюсь.

— Чому?

— Треба доробити презентацію з історії.

— Добре. Тільки напиши мені.

— Напишу.

Я вже взувалася в коридорі, коли тато раптом сказав:

— Міє.

Я обернулася.

— Що?

— Якщо захочеш ще подивитися фотографії… коробка буде в моїй кімнаті.

Я кивнула.

— Добре.

Він нічого більше не сказав.

Я вийшла.

І всю дорогу до школи думала про те, що, можливо, варто було б дізнатися про маму більше.

Не тільки те, що вона загинула.

Не тільки те, що любила дощ.

Мені хотілося знати, якою вона була.

Що їй подобалося.

Що її дратувало.

Які в неї були мрії.

І чому вона називала мене Мією.

Біля школи я побачила Аню.

Вона стояла біля входу й щось дуже швидко друкувала в телефоні.

— Привіт.

Вона навіть не підняла голови.

— Привіт.

— З ким переписуєшся?

Вона заблокувала телефон.

— Ні з ким.

— Ага.

— Що «ага»?

— Нічого.

Вона подивилася на мене.

— Ти чого сьогодні така підозріла?

— Я? Це ти щось приховуєш.

— Нічого я не приховую.

— Добре.

Ми зайшли до школи.

Я вже майже піднялася сходами, коли почула:

— Соло.

Я обернулася.

Марк.

Він стояв біля дверей класу.

— Привіт.

— Привіт.

— Ти сьогодні якась сонна.

— Дякую.

— Це був комплімент.

— Дуже дивний.

Він засміявся.

— Ти після школи залишаєшся?

Я здивовано подивилася на нього.

— Так. А що?

— Нічого.

— Ти вдруге сьогодні це кажеш.

— Значить, сьогодні в мене день «нічого».

Я засміялася.

— Добре.

Ми зайшли до класу.

Аня подивилася на мене.

Я одразу зрозуміла, що вона знову щось собі придумала.

— Не починай.

— Я мовчу.

— От і мовчи.

На великій перерві ми сиділи на підвіконні.

Аня їла якийсь батончик і розповідала про свою вчительку.

Я слухала її лише наполовину.

Телефон лежав у кишені.

Мені дуже хотілося його перевірити.

Але я стримувалася.

— Ти чекаєш повідомлення? — раптом запитала Аня.

— Ні.

— Тоді чого кожні дві хвилини дивишся на телефон?

— Я не дивлюся.

— Ти щойно дивилася.

Я зітхнула.

— Може, й дивилася.

— Від кого?

— Від North.

Вона посміхнулася.

— А-а.

— Що?

— Нічого.

— Аню.

— Просто цікаво.

— Що саме?

— Ви досі не знаєте, хто ви одне одному?

Я задумалася.

— Не знаю.

— А ти хотіла б зустрітися з ним?

Я не відповіла одразу.

Якщо чесно, хотіла.

Мені було цікаво, який він насправді.

Чи такий самий, як у переписці.

Чи сміється так само.

Чи говорить так само спокійно.

Але було й страшно.

Бо в інтернеті все було простіше.

Там можна було подумати перед відповіддю.

Можна було не показувати, що тобі ніяково.

А вживу так не вийде.

— Не знаю, — сказала я.

Аня усміхнулася.

— Це означає «так».

— Ні.

— Саме так.

Я штовхнула її плечем.

Після уроків ми з Анею залишилися в класі.

Презентацію треба було доробити до завтра.

Я відкрила ноутбук, а вона сіла поруч.

— Ти робиш перший слайд.

— Чому я?

— Бо ти красиво робиш.

— А ти?

— Я буду морально підтримувати.

— Дуже корисно.

Ми сміялися, сперечалися через шрифти й кілька разів мало не видалили всю роботу.

Приблизно через годину Аня сказала:

— Я піду.

— Вже?

— Мені треба.

— Добре.

Вона зібрала речі.

— Ти точно сама?

— Так.

— Напиши, коли вийдеш.

— Добре.

Вона пішла.

Я залишилася сама.

У школі було незвично тихо.

Я доробила останній слайд і закрила ноутбук.

Саме тоді телефон завібрував.

North: «Ти ще в школі?»

Я здивувалася.

Lumi: «Так. А ти звідки знаєш?»

Він довго не відповідав.

North: «Ти казала, що залишишся після уроків.»

Я усміхнулася.

Точно.

Я ж сама йому казала.

Lumi: «Точно. Забула.»

North: «Як можна забути, що сама сказала?»

Lumi: «Не знаю. Я вмію.»