Розділ 6

Марк

Я ще кілька секунд стояв на зупинці після того, як автобус із Соломією поїхав.

Не знаю, навіщо.

Можна було просто піти.

Але я чомусь дивився йому вслід, поки він не зник за поворотом.

— Ну й що з тобою?

Я почув голос позаду й обернувся.

Данило.

Мій однокласник.

— А що?

— Стоїш і дивишся на автобус, ніби там щось дуже цікаве.

— Нічого там цікавого.

— Ага.

Він підійшов ближче.

— Це та дівчина зі школи?

— Яка?

— Та, з якою ти зараз говорив.

— Соломія?

— О, навіть ім’я знаєш.

Я закотив очі.

— Відчепись.

Данило засміявся.

— Та я нічого.

Ми пішли разом.

— Ви давно знайомі?

— Кілька днів.

— І вже проводжаєш її поглядом?

— Я її не проводжав.

— Звичайно.

Я нічого не відповів.

Бо, якщо чесно, сам не знав, що зі мною.

Соломія мені подобалася.

Не так, щоб я вже щось собі придумував.

Просто з нею було легко.

Вона не намагалася здаватися кимось іншим.

І коли сміялася, то робила це нормально, а не так, як деякі люди, які постійно думають, як виглядають збоку.

Мені це подобалося.

Ми дійшли до перехрестя.

— Я сюди, — сказав Данило.

— Добре.

— До завтра.

— До завтра.

Я пішов далі сам.

Телефон завібрував у кишені.

Я одразу дістав його.

Повідомлення від Lumi.

Lumi: «Ти завжди такий дивний?»

Я усміхнувся.

Вона ще пам’ятала нашу розмову.

North: «А що я зробив?»

Lumi: «Нічого. Просто питаю.»

North: «Тоді так. Завжди.»

Вона відповіла майже одразу.

Lumi: «Добре. Буду знати.»

Я заховав телефон.

Потім знову дістав.

Хотілося запитати її про щось.

Але що?

Я набрав:

North: «Ти сьогодні бачила того хлопця зі школи?»

Подивився на повідомлення.

Стер.

Ні.

Занадто дивно.

Набрав інше:

North: «Тобі сподобався сьогоднішній день?»

Надіслав.

Відповідь прийшла через хвилину.

Lumi: «Не дуже. Але було кілька нормальних моментів.»

North: «Наприклад?»

Вона довго друкувала.

Lumi: «Не скажу.»

Я засміявся.

North: «Ти часто щось приховуєш?»

Lumi: «Може.»

Я вже хотів відповісти, але помітив, що стою біля свого будинку.

Зайшов усередину.

У квартирі було тихо.

— Я вдома!

Ніхто не відповів.

Мама мала повернутися пізніше.

Я кинув рюкзак у кімнаті й пішов на кухню.

Відкрив холодильник.

Порожньо.

Майже.

Взяв воду і повернувся до кімнати.

На столі лежала стара фотографія.

Я навіть не пам’ятав, коли востаннє її брав.

На ній ми були втрьох.

Я, мама і тато.

Мені було років десять.

Мама усміхалася, а я стояв поруч і робив вигляд, що мені не хочеться фотографуватися.

Я взяв фото в руки.

І одразу згадав те, що давно намагався не згадувати.

Після того дня фотографій більше не стало.

Мама загинула кілька років тому.

Я не любив розповідати про це.

Навіть татові.

Він теж майже ніколи про неї не говорив.

Я поставив фотографію назад.

Телефон знову завібрував.

Lumi: «Ти кудись зник.»

Я подивився на повідомлення.

Не хотілося їй брехати.

Але й розповідати все теж не хотілося.

North: «Був зайнятий.»

Lumi: «Зрозуміло.»

Я сидів і дивився на її відповідь.

Потім сам не знаю чому написав:

North: «Ти вчора казала про маму.»

Вона не відповідала.

Я вже пожалкував, що запитав.

Минуло кілька хвилин.

Lumi: «Так.»

North: «Ти сильно за нею сумуєш?»

Я майже одразу зрозумів, що питання було дурним.

Звичайно, сумує.

Вона втратила маму.

Я вже хотів написати, що не треба відповідати, але вона все ж написала:

Lumi: «Так. Просто я майже не пам’ятаю її.»

Я завмер.

Це відчуття я знав.

Коли пам’ятаєш людину, але боїшся, що одного дня не зможеш згадати її голос.

Я написав:

North: «Я теж сумую за своєю мамою.»

Повідомлення пішло.

І я одразу поклав телефон екраном вниз.

Навіщо я це сказав?

Я нікому про це не розповідав.

Майже нікому.

Через хвилину телефон знову завібрував.

Я не хотів дивитися.

Але все ж узяв.

Lumi: «Вона теж померла?»

Я довго дивився на ці слова.

Потім написав:

North: «Так.»

Цього разу вона не стала розпитувати.

Лише написала:

Lumi: «Мені шкода.»

Я відповів:

North: «Мені теж.»

І все.

Ми більше нічого не писали.

Але чомусь ця розмова не здавалася незручною.

Навпаки.

Наче я вперше сказав комусь те, що давно тримав у собі.

Я відклав телефон і ліг на ліжко.

Заплющив очі.

Переді мною знову з’явилася та фотографія.

Мама.

Її усмішка.

Її голос, який я вже майже не пам’ятав.

Я відкрив очі.

На екрані знову з’явилося повідомлення.

Lumi: «Знаєш, сьогодні тато назвав мене Мією.»

Я насупився.

Мія.

Чомусь це ім’я здалося мені знайомим.

Я перечитав повідомлення ще раз.

North: «Мією?»

Lumi: «Так. Мама так мене називала.»

Я завмер.

Чомусь від цього стало дивно.

Наче я вже десь чув це ім’я.

Але де?

Я написав:

North: «Тобі подобається?»

Вона відповіла:

Lumi: «Так. Тепер подобається.»