Розділ 5

Наступного ранку я прокинулася ще до будильника.

За вікном уже не було дощу. Асфальт був мокрий, а на небі висіли сірі хмари.

Я одразу згадала вчорашній вечір.

Маму.

Ту фотографію.

І те, як тато назвав мене Мією.

Я навіть не знала, що пам’ятаю це ім’я.

Потім згадала North.

Взяла телефон і відкрила чат.

Нового повідомлення не було.

Я подивилася на екран ще кілька секунд.

Потім заблокувала телефон.

— Ну й добре.

Сама не зрозуміла, чому мене це взагалі засмутило.

Я пішла збиратися до школи.

На кухні тато вже був.

— Доброго ранку.

— Доброго.

Він поставив переді мною тарілку.

— Їж.

— Я не хочу.

— Ти завжди не хочеш, а потім кажеш, що голодна.

— Я не завжди так кажу.

— Завжди.

Я засміялася.

— Добре.

Я взяла бутерброд.

Тато подивився на мене й усміхнувся.

— Міє.

Я завмерла.

Він теж ніби трохи здивувався, що сказав це.

— Що?

— Нічого.

Я усміхнулася.

— Мені подобається.

— Тоді буду іноді так називати.

— Домовились.

Я допила чай і пішла до школи.

Біля школи я побачила Аню.

Вона стояла під навісом і щось шукала в сумці.

— Привіт.

— Привіт. Ти чого так рано?

— Не знаю. Прокинулася.

— Ого. Хто ти і що зробила із Соломією?

— Дуже смішно.

Ми зайшли всередину.

Я вже хотіла піднятися сходами, коли побачила того хлопця.

Темне волосся, чорна куртка і рюкзак через одне плече.

Він стояв біля вікна і розмовляв із кимось.

Коли побачив мене, просто кивнув.

Я теж кивнула.

— Це він? — тихо запитала Аня.

— Хто?

— Той хлопець.

— Який?

Вона подивилася на мене.

— Не прикидайся.

— А, він.

— Ти його знаєш?

— Трохи.

— Як його звати?

Я хотіла відповісти, але не знала.

— Не знаю.

— Ви вже скільки разів говорили і ти не знаєш його імені?

— Ну так вийшло.

Аня засміялася.

— Ти дивна.

— Дякую.

Ми пішли далі.

На першому уроці я намагалася не засинати.

Не дуже вийшло.

Але найгірше було те, що я весь час думала про телефон.

Раптом він напише.

Або вже написав.

Я дістала його під партою.

Нічого.

— Соломіє.

Я швидко сховала телефон.

— Так?

Вчителька дивилася прямо на мене.

— Телефон прибрати.

— Добре.

Аня тихо засміялася поруч.

Я штовхнула її ліктем.

На перерві ми вийшли в коридор.

— Я хочу їсти, — сказала Аня.

— Ти ж тільки що снідала.

— Це було давно.

— Сороу хвилин тому.

— Сорок хвилин — це багато.

Ми пішли до автомата.

Я купила воду, а Аня взяла батончик.

Коли ми поверталися, я ледь не врізалася в когось.

— Ой, вибач.

Підняла голову.

Звісно.

Знову він.

— Нічого.

Я відійшла вбік.

— Ти постійно кудись поспішаєш? — запитав він.

— Ні.

— Тоді чому постійно мало не врізаєшся в мене?

— Може, ти сам постійно стоїш на дорозі.

Він засміявся.

— Можливо.

Аня дивилася на нас і мовчала.

Я вже знала цей погляд.

— До речі, — сказав він, — я Марк.

Нарешті.

— Соломія.

— Я знаю.

— Звідки?

— Твоя подруга кличе тебе Соло кожні п’ять хвилин.

Я подивилася на Аню.

— Я не так часто тебе кличу.

— Часто, — сказав Марк.

Аня засміялася.

— От бачиш.

Я похитала головою.

— Добре. Тепер ми знайомі.

— Тепер знайомі.

Він пішов далі.

Я кілька секунд дивилася йому вслід.

— Ну? — сказала Аня.

— Що «ну»?

— Марк.

— І що?

— Нічого.

— Тоді не починай.

— Я ще навіть нічого не сказала.

— Але я знаю, що ти хочеш сказати.

Вона посміхнулася.

— Добре.

Після уроків я вийшла зі школи сама.

Аня залишилася на додаткове.

Я вже йшла до зупинки, коли телефон завібрував.

Я дістала його.

North.

North: «Привіт. Як ти сьогодні?»

Я одразу усміхнулася.

Lumi: «Нормально. Втомилася.»

North: «Школа?»

Lumi: «Ага.»

North: «Тоді співчуваю.»

Я засміялася.

Lumi: «А ти де?»

Він не відповідав.

Я вже подумала, що він пішов, але через хвилину прийшло повідомлення.

North: «У школі був.»

Lumi: «А зараз?»

North: «Йду додому.»

Я написала:

Lumi: «Я теж.»

Після цього він довго нічого не писав.

Я поклала телефон у кишеню.

І саме тоді побачила Марка.

Він стояв на іншому боці дороги.

Сам.

Я здивувалася.

Він теж мене помітив.

Підняв руку.

Я помахала у відповідь.

Через кілька секунд він перейшов дорогу.

— Ти теж тут?

— Ага.

— Чекаєш автобус?

— Так.

Він став поруч.

Кілька секунд ми просто мовчали.

— Як тобі сьогоднішній день? — запитав він.

— Нормально.

— Алгебра?

— Не нагадуй.

Він засміявся.

— Я так і думав.

— А в тебе?

— Теж нормально.

Я подивилася на нього.

— Ти завжди такий спокійний?

— Ні.

— Не схоже.

— Значить, добре вдаю.

Я засміялася.

Під’їхав автобус.

— Мій, — сказала я.

— Тоді побачимось.

— Побачимось.

Я вже зайшла в автобус, коли почула:

— Соло!

Я обернулася.

Марк стояв біля зупинки.

— Що?

— До завтра!

Я усміхнулася.

— До завтра!

Двері зачинилися.

Я сіла біля вікна.

Телефон завібрував.

Я подивилася на екран.

North: «Ти зараз на автобусі?»

Я завмерла.

Подивилася у вікно.

Потім знову на повідомлення.