Розділ 4

North: «Не всі випадкові зустрічі справді випадкові.»

Я прокинулася від звуку дощу.

Навіть не відкриваючи очей, зрозуміла це.

Краплі тихо стукали по підвіконню, а вітер час від часу шарудів листям за вікном.

Я потягнулася до телефона.

07:11.

Будильник мав задзвонити лише через чотири хвилини.

Я ще кілька секунд лежала, дивлячись у стелю.

Потім згадала вчорашню розмову.

Про старий зошит.

Про історію, яку я нікому не показувала.

І про нього.

North.

Я взяла телефон і відкрила наш чат.

Останнє повідомлення все ще було перед очима.

North:
«Одного дня даси мені прочитати історію, яку ще ніхто не читав?»

Я не знала, чому саме це повідомлення так засіло в голові.

Можливо, тому що він попросив не прочитати мою найкращу історію.

А ту, яку я боялася показати.

Телефон завібрував у руці.

Нове повідомлення.

North:
«Сподіваюся, ти не забула парасолю.»

Я насупилася.

Підбігла до вікна й відсунула штору.

За склом справді лив дощ.

— Нічого собі…

Я озирнулася на рюкзак.

Парасоля лежала всередині.

Я усміхнулася.

Lumi:
«Цікаво. Ти випадково не працюєш синоптиком?»

North:
«Ні. Просто люблю дощ.»

Я хотіла щось відповісти, але саме в цей момент задзвонив будильник.

— От і все…

Довелося відкласти телефон.

На кухні тато саме наливав собі каву.

— Доброго ранку.

— Доброго.

Він глянув на мене поверх чашки.

— Щось ти останніми днями часто усміхаєшся.

Я мало не вдавилася чаєм.

— Та ні.

— Серйозно?

— Серйозно.

— Значить, мені здалося.

Я опустила очі в чашку.

Мені зовсім не хотілося пояснювати, чому останнім часом я так часто перевіряю телефон.

Особливо йому.

— До речі, — сказав тато, — сьогодні я повернуся пізніше. Не чекай мене з вечерею.

— Добре.

— І якщо дощ не припиниться, не йди пішки.

— Тату…

— Що?

— Мені шістнадцять.

Він усміхнувся.

— Саме тому й кажу.

Я похитала головою.

Іноді він хвилювався так сильно, ніби мені досі було сім.

Я допила чай, взяла рюкзак і вийшла.

Біля школи було незвично людно.

Усі ховалися під парасолями, перебігали через калюжі й сміялися, коли вітер вивертав їх навиворіт.

— Соло!

Я озирнулася.

Аня бігла до мене, притримуючи капюшон.

— Я вся мокра!

— Ти ж із парасолею.

— Вітер вирішив інакше.

Я засміялася.

— Ходімо швидше.

Ми вже майже зайшли до школи, коли я краєм ока помітила знайому постать.

Той самий темноволосий хлопець.

Він стояв біля сходів і щось шукав у рюкзаку.

Я сама не зрозуміла, чому звернула на нього увагу.

Мабуть, тому що ми вже кілька разів випадково перетиналися.

А може, просто запам’яталося його обличчя.

Він підняв голову.

Наші погляди зустрілися.

Хлопець ледь помітно кивнув.

Наче привітався.

Я теж кивнула.

— Ти його знаєш? — запитала Аня.

— Ні.

— А він тебе знає.

— Може, просто пам’ятає через той випадок із телефоном.

— Мгм.

Я подивилася на неї.

— Що?

— Нічого.

— Аню.

— Кажу ж, нічого.

Ми піднялися сходами.

Я ще раз озирнулася.

Але хлопця вже не було.

Першим уроком була алгебра.

Я дивилася на приклад у зошиті й намагалася зрозуміти, що від мене хочуть.

— Соломіє, до дошки.

Звісно.

Саме сьогодні.

Я повільно підвелася.

— Можна хоча б зробити вигляд, що я не чула?

Клас засміявся.

Навіть учителька посміхнулася.

— Не можна.

Я взяла крейду.

На щастя, приклад виявився не таким страшним, як я думала.

Коли повернулася на місце, Аня тихо сказала:

— Бачиш? Панікувала дарма.

— Я завжди панікую дарма.

— Це твоя суперсила.

Я ледь стримала сміх.

Телефон у кишені худі тихо завібрував.

Я не стала діставати його посеред уроку.

Але вже знала, хто це.

Чомусь знала.

На великій перерві ми з Анею пішли в коридор.

У їдальні була величезна черга, тому ми купили воду в автоматі й сіли на підвіконня.

— До речі, — сказала Аня, відкручуючи кришку, — ти вже виклала новий розділ?

— Ні.

— Чому?

— Не знаю. Не пишеться.

— Через North?

Я важко зітхнула.

— Чому ти постійно його згадуєш?

— Бо ти постійно його згадуєш.

— Я не згадую.

— Ти щойно згадала.

Я відкрила рот, але відповіді не знайшла.

— От бачиш, — переможно сказала вона.

— Ти нестерпна.

— Знаю.

Я засміялася.

І саме в цей момент поруч почувся знайомий голос.

— Можна пройти?

Я підняла голову.

Той самий хлопець.

Ми сиділи біля сходів і трохи загородили прохід.

— Ой, так. Вибач.

Я швидко підсунула ноги.

— Дякую.

Він уже пройшов повз, але раптом зупинився.

— До речі…

Я подивилася на нього.

— Телефон точно живий?

Я не стримала усмішки.

— Живий.

— Добре.

— Ти все ще переживаєш?

— Трохи.

— Чому?

Він знизав плечима.

— Не хочу вдруге бути винним.

Я засміялася.

— Тоді можеш розслабитися.

— Фух.

Він усміхнувся й пішов далі.

Аня кілька секунд мовчала.

Я вже знала, що зараз буде.

— Що?

— Нічого.

— Аню.

— Він тобі усміхнувся.

— Бо ми вже говорили.

— І пам’ятає про твій телефон.

— Аню…

— Все-все. Мовчу.

Вона підняла руки, здаючись.

Я похитала головою, але теж усміхнулася.

Після уроків дощ майже припинився.

Я йшла додому сама.

Навушники грали тиху музику, а під ногами хрустіло мокре листя.

Телефон завібрував.