Розділ 3

 North: «Іноді найважливіші розмови починаються зі звичайного “привіт”.»

Наступного ранку я прокинулася раніше, ніж задзвонив будильник.

Перша думка була зовсім не про школу.

Я різко простягнула руку до телефона.

Жодних нових повідомлень.

Чомусь це навіть трохи розчарувало.

— Соломіє! — почувся голос тата. — Якщо ти вже не спиш, то сніданок на столі.

— Уже йду!

Я ще раз відкрила чат із North.

Учорашня розмова так і залишилася останньою.

«Бо одного разу одна історія допомогла мені пережити дуже важкий період.»

Я знову перечитала ці слова.

Цікаво…

Що ж із ним сталося?

Я швидко заблокувала телефон.

Ні.

Ми знайомі всього один вечір.

Було б дивно одразу ставити такі запитання.

…

На кухні пахло сирниками.

— Доброго ранку, — сказала я, сідаючи за стіл.

— Доброго, сонько.

Тато поставив переді мною чашку чаю.

— Сьогодні настрій кращий.

Я здивовано подивилася на нього.

— Ти це з чого взяв?

— Бо ти посміхаєшся.

Я навіть не помітила цього.

— Може.

— А може, причина є?

— Просто виспалася.

Він усміхнувся так, ніби зовсім мені не повірив.

…

Дорогою до школи я сама не помітила, як знову відкрила чат.

Писати першою?

Ні.

Не буду.

Я вже прибрала телефон до кишені, коли він коротко завібрував.

Серце чомусь прискорилося.

North:
«Доброго ранку. Сподіваюся, сьогодні ти усміхаєшся частіше, ніж учора.»

Я зупинилася просто посеред тротуару.

Звідки він знає, що я зараз усміхаюся?

Я похитала головою.

Дурниці.

Не знає.

Просто… випадково вгадав.

Я ще кілька секунд дивилася на повідомлення.

Не знаю чому, але мені захотілося відповісти одразу.

Lumi:
«Доброго ранку. А якщо ні?»

Відправила.

Поки чекала на відповідь, зайшла до кав’ярні біля школи.

— Як завжди? — усміхнулася бариста.

Я кивнула.

— Какао, будь ласка.

— Уже роблю.

Я часто заходила сюди перед уроками, тому мене вже впізнавали. Маленька кав’ярня пахла корицею й ваніллю, а з колонок тихо грала музика. Тут завжди було спокійніше, ніж у шкільному коридорі.

Телефон знову завібрував.

North:
«Тоді я напишу щось, що змусить.»

Я ледь не впустила стаканчик.

Серйозно?

Я навіть не знала, що відповісти.

Дурна усмішка сама з’явилася на обличчі.

— Гарного дня, — сказала бариста, простягаючи мені какао.

— Дякую.

Виходячи на вулицю, я ще раз перечитала повідомлення.

«Тоді я напишу щось, що змусить.»

І чомусь повірила, що він справді зможе.

— Соло!

Аня вже чекала біля воріт.

— Ти знову з какао?

— А що?

— Нічого. Просто колись ти станеш його амбасадором.

Я засміялася.

— Не перебільшуй.

— Я не перебільшую. До речі…

Вона уважно подивилася на мене.

— Що?

— Ти сьогодні світла якась.

— У сенсі?

— Усміхаєшся.

— Я завжди усміхаюся.

— Брехня.

Я відкрила рота, щоб заперечити, але не знайшла, що сказати.

— Це через нього?

Я важко зітхнула.

— Аню…

— Що «Аню»? Ви ще листуєтеся?

Я кивнула.

— Трохи.

— І як він?

Я на секунду замислилася.

— Не знаю.

— Це як?

— Я його не знаю.

— Соломіє…

— Серйозно. Я навіть не знаю, як він виглядає.

— Але тобі цікаво.

Я мовчки зробила ковток какао.

Цікаво?

Напевно…

Так.

Перші два уроки минули напрочуд швидко.

На великій перерві мене відправили до бібліотеки повернути книжку, яку я дочитала ще на вихідних.

Я не заперечувала.

У бібліотеці мені завжди було затишно.

Коли я вже виходила, у коридорі пролунав дзвінок.

І майже відразу хтось поспіхом завернув за ріг.

Ми ледь не врізалися одне в одного.

— Обережно!

Я інстинктивно відступила назад.

— Перепрошую.

Я підняла очі.

Темне волосся.

Темна толстовка.

І знайомий голос.

На мить мені здалося, що це той самий хлопець, через якого вчора я мало не розбила телефон.

Він теж ніби впізнав мене.

— Це знову ти…

Я здивовано звела брови.

— Виходить, так.

На його губах майнула ледь помітна усмішка.

— Обіцяю, цього разу телефон цілий?

Я мимоволі засміялася.

— Цілий.

— Уже прогрес.

Не чекаючи відповіді, він поправив рюкзак на плечі й пішов далі.

А я ще кілька секунд дивилася йому вслід.

Дивний…

Але цього разу чомусь не такий дратівливий.

Я навіть не знала його імені.

І чомусь була впевнена, що це не остання наша випадкова зустріч.

Я ще мить постояла посеред коридору.

Дивно.

Двічі за два дні.

Збіг.

— Соломіє!

Я обернулася.

Аня вже махала мені рукою з кінця коридору.

— Ти заснула?

— Ні.

— Тоді чого стоїш?

Я лише знизала плечима.

— Та так…

Ми разом пішли до кабінету української літератури.

— До речі, — почала Аня, — ти помітила того новенького?

— Якого?

— Ну… високого такого, темноволосого.

Я зробила вигляд, що думаю.

— Ні.

— Серйозно? Він учора перевівся до нашої школи.

Я здивовано подивилася на неї.

— Новенький?

— Ага. Кажуть, переїхав сюди з татом.

Я машинально згадала хлопця в коридорі.

Невже це він?

— І що?

— Та нічого. Просто половина дівчат уже встигла його обговорити.

Я тихо засміялася.

— Це дуже схоже на нашу школу.

— Не кажи.

Додому я повернулася трохи втомленою.

Скинула рюкзак біля ліжка й одразу переодягнулася в домашній світшот.

У квартирі було тихо.

Тато ще не повернувся.

Я поставила чайник і машинально взяла телефон.

Чат із North уже став першим, який відкривала.