Розділ 2

   North: «Привіт. Сподіваюся, я не налякав тебе своїм запитом.»

Я перечитала це повідомлення разів п’ять.

Наче в ньому не було нічого особливого.

Звичайне привітання.

Без дивних смайликів.

Без нав’язливості.

Без «чому так довго?».

І все одно я сиділа на своєму ліжку, дивлячись на екран так, ніби від моєї відповіді зараз залежало щось дуже важливе.

— Соломіє! — долинув голос тата. — Вечеряти!

Я швидко заблокувала телефон.

— Зараз!

Поклала його на ковдру.

Зробила два кроки до дверей.

Повернулася.

Знову взяла телефон.

«Ти серйозно?» — подумала сама до себе.

Я навіть не знаю цю людину.

Може, це взагалі якийсь дивак.

А може…

Ні.

За два місяці він жодного разу не написав нічого неприємного. Ніколи не переходив межу. Просто читав мої історії й залишав коментарі, після яких мені хотілося писати далі.

Я швидко набрала:

Lumi:
«Привіт. Не налякав.»

Натиснула «Надіслати».

І майже одразу пошкодувала.

Треба було написати щось цікавіше.

Я вже хотіла видалити повідомлення, але поруч з’явився напис:

«Прочитано».

Ну все.

Тепер пізно.

За кілька секунд прийшла відповідь.

North:
«Добре. Бо я хвилин десять думав, чи варто взагалі писати.»

Я мимоволі усміхнулася.

— Соломіє!

— Іду!

Цього разу справді довелося відкласти телефон.

— Як школа? — запитав тато, наливаючи мені чай.

— Нормально.

— «Нормально» — це добре чи погано?

— Це… нормально.

Він тихо засміявся.

— Знову Аня говорила без упину?

— Як завжди.

— А ти?

— Слухала.

— Теж як завжди.

Я кивнула.

Іноді мені здавалося, що тато знає мене краще, ніж я сама.

Після вечері я допомогла прибрати зі столу й повернулася до кімнати.

Телефон лежав саме там, де я його залишила.

Я взяла його в руки.

Два нові повідомлення.

Від North.

Серце чомусь знову прискорилося.

North:
«Можна поставити тобі одне питання?»

Я насупилася.

Що ще за питання?

Може, зараз попросить фотографію?

Або справжнє ім’я?

Я вагалася майже хвилину.

Потім відповіла.

Lumi:
«Спробуй.»

Відповідь прийшла майже одразу.

North:
«Чому ти почала писати?»

…

Я завмерла.

З усіх можливих питань…

Він поставив саме те, на яке я не знала відповіді.

Я кілька разів перечитала його повідомлення.

«Чому ти почала писати?»

Дивне питання.

Зазвичай люди питали, скільки мені років, звідки я, чи буде продовження. Ніхто не цікавився, чому я взагалі сіла писати.

Я поклала телефон поруч.

Не тому, що не хотіла відповідати.

Просто… не знала як.

Писати я почала давно.

Спочатку це були звичайні історії в старому зошиті з фіолетовою обкладинкою. Потім нотатки в телефоні. А вже пізніше — літературна платформа.

Але справжня причина…

Я не була впевнена, що готова розповісти її навіть незнайомцю.

Телефон знову завібрував.

North:
«Вибач, якщо питання дивне. Можеш не відповідати.»

Я усміхнулася.

Мені сподобалося, що він не наполягав.

Не вимагав.

Не ображався.

Я швидко надрукувала:

Lumi:
«Ні, усе нормально. Просто задумалася.»

Кілька секунд.

North:
«Тоді я почекаю.»

Чомусь саме ця фраза зачепила мене найбільше.

Я почекаю.

Без поспіху.

Без тиску.

Я перевела погляд у вікно.

На вулиці вже стемніло. Ліхтарі відбивалися у мокрому асфальті, а дощ тихо стукав по підвіконню.

Мені завжди подобався цей звук.

Коли дощило, писати ставало легше.

Я підтягнула коліна до себе й знову взяла телефон.

Lumi:
«Напевно, тому що на папері легше сказати те, чого не можеш сказати вголос.»

Повідомлення полетіло.

Я одразу відчула, що сказала трохи більше, ніж планувала.

Минуло майже пів хвилини.

Потім прийшла відповідь.

North:
«Гарна відповідь.»

Ще одне повідомлення.

North:
«Мені здається, хороші автори завжди пишуть частинку себе. Навіть якщо заперечують це.»

Я закусила губу.

Він був… правий.

Майже кожен мій герой носив у собі щось від мене.

Мої страхи.

Мої думки.

Мої нездійснені мрії.

Я ніколи про це не говорила.

Нікому.

Навіть Ані.

— Соло! — почулося з коридору.

— Що?

— Не засиджуйся до другої ночі.

Я засміялася.

— Не буду.

— Я почув це дуже непереконливо.

— Обіцяю!

Коли тато пішов до своєї кімнати, я ще хвилину дивилася на чат.

І раптом написала те, чого сама від себе не очікувала.

Lumi:
«А ти?»

Крапка.

Нічого більше.

Відправила.

Через кілька секунд з’явилося:

North друкує…

Я затамувала подих.

North:
«Я?»

Lumi:
«Чому ти читаєш?»

Він не відповідав.

Хвилина.

Дві.

П’ять.

Я вже подумала, що він пішов.

Але раптом екран засвітився.

North:
«Бо одного разу одна історія допомогла мені пережити дуже важкий період.»

І все.

Більше нічого.

Я ще довго дивилася на ці слова.

Хотілося запитати, який саме період.

Що сталося.

Хто він.

Але щось підказувало, що поки не варто.

Іноді довіра народжується не тоді, коли ставиш багато запитань.

А тоді, коли вмієш дочекатися відповіді.

Я вимкнула телефон і поклала його поруч.