Розділ 1

Соломія 

                  North: «Деякі історії хочеться не читати, а проживати.»

Будильник задзвонив рівно о сьомій.

Я наосліп простягнула руку до тумбочки й вимкнула його, навіть не відкриваючи очей. Ще хвилинку… Хоча б одну.

Не вийшло.

— Соломіє, вставай! — почувся голос тата з кухні.

Я важко зітхнула й перевернулася на інший бік.

— Встаю…

Звісно, я збрехала.

Минуло ще хвилини дві, перш ніж я все-таки змусила себе сісти на ліжку. За вікном було похмуро. На склі застигли дрібні краплі після нічного дощу, а дерева вже починали жовтіти.

Осінь.

Моя улюблена пора року.

Не тому, що люблю холод. Просто восени все ніби починається спочатку. Нові зошити, нові історії, нові люди… І чомусь саме восени мені завжди найкраще писалося.

Я машинально потягнулася до телефона.

Жодного повідомлення.

Нічого дивного.

Я відкрила літературну платформу, на якій викладала свої історії під псевдонімом Lumi.

Мій останній розділ зібрав ще кілька вподобайок.

І один новий коментар.

Від нього.

North.

Я сама не помітила, як усміхнулася.

North: «Я починаю підозрювати, що ти спеціально обриваєш розділи в найцікавіший момент.»

Тихий смішок вирвався сам собою.

— Уже прокинулася? — гукнув тато.

Я швидко заблокувала телефон.

— Так!

— Тоді йди снідати.

Я поклала телефон на ліжко й попрямувала до кухні.

Тато вже допивав каву, паралельно читаючи новини в планшеті.

— Доброго ранку.

— Доброго.

Він усміхнувся.

— Як настрій?

— Якщо чесно… я б ще поспала.

— Не ти одна.

Я тихо засміялася.

У такі моменти мені ставало трохи легше. Ми не були з татом із тих сімей, де багато говорять. Але нам вистачало цих коротких розмов за сніданком.

Він поставив переді мною тарілку з млинцями.

— Їж.

— Я не голодна.

— Соломіє.

Я підняла на нього очі.

— Хоч два.

Я усміхнулася.

— Добре.

І все ж узяла виделку.

Поки снідала, думками знову повернулася до того коментаря.

Дивно.

Я навіть не знала, хто такий North.

Хлопець чи дівчина?

Скільки йому років?

З якого він міста?

Нічого.

Знала тільки те, що він уже два місяці не пропустив жодного мого розділу.

І чомусь саме його думка стала для мене найважливішою.

Навіть трохи лячно це усвідомлювати.

…

— Парасолю взяла?

Я вже стояла в коридорі, взуваючи кеди.

— Навіщо? Дощу ж немає.

Тато лише посміхнувся.

— Буде.

— Ти ж не синоптик.

— Зате знаю свою доньку. Якщо промокнеш — захворієш.

Я театрально закотила очі.

— Добре, добре.

Закинула маленьку чорну парасолю в рюкзак і вийшла з квартири.

Навіть не підозрюючи, що цей день почне змінювати моє життя.

Я майже завжди виходжу з дому раніше. Не тому, що люблю школу. Просто мені подобається йти майже порожніми вулицями, коли місто тільки прокидається.

Навушники. Улюблений плейлист. Гаряче какао в паперовому стаканчику з кав’ярні біля зупинки.

Ідеальний ранок.

Поки я переходила дорогу, телефон тихенько завібрував.

Аня.

«Ти де?»

«Через п’ять хвилин буду.»

«Я вже мерзну.»

Я посміхнулася.

«Вересень. +18.»

«Для мене це вже холодно.»

Типова Аня.

Коли я підійшла до школи, вона справді стояла біля входу, сховавши руки в рукави світлого худі.

— Нарешті!

— Минуло тільки п’ять хвилин.

— Цілих п’ять хвилин.

Я закотила очі.

— Драма-квін.

— Дякую.

Ми одночасно засміялися.

У школі було шумно.

Хтось бігав сходами, хтось дописував домашнє прямо на підвіконні, а одинадцятикласники, як завжди, зайняли майже весь коридор.

— До речі… — Аня легенько штовхнула мене ліктем.

— Мм?

— Ти виклала новий розділ?

Я завмерла.

— Звідки ти…

— Соло, я твоя найкраща подруга.

— І?

— Я знаю твоє обличчя, коли ти щось викладаєш.

— Це яке?

— Отаке.

Вона зробила серйозний вираз обличчя й почала швидко кліпати очима.

Я розсміялася.

— Я не так виглядаю.

— Саме так.

— Неправда.

— Правда.

— Добре, можливо, трохи.

— А він написав?

Я зробила вигляд, що не зрозуміла.

— Хто?

— Ой, не прикидайся. Твій загадковий читач.

— Він не мій.

— Але коментарі залишає тільки так, ніби ви знайомі сто років.

Я знизала плечима.

— Просто читає.

— Просто читає? Соломіє, він коментує кожен розділ. Кожен.

— Може, йому просто подобається історія.

— А може…

Вона хитро примружилася.

— Не починай.

— …ти подобаєшся йому.

Я мало не вдавилася повітрям.

— Аню!

— Що?

— Він навіть не знає, як я виглядаю.

— Саме тому це цікаво.

Я тільки похитала головою.

— Ти дивна.

— Зате права.

Перший урок тягнувся неймовірно довго.

Я намагалася слухати вчительку, чесно.

Але думки весь час поверталися до одного повідомлення.

North.

Чому він завжди відповідає так швидко?

Чому взагалі читає мої історії?

Чому мені стало важливо, що він про них думає?

Я навіть не знала його імені.

— Соломіє.

Я різко підняла голову.

— Так?

— Повториш останнє правило?

Клас тихенько засміявся.

Чудово.

— Ем…

— Бачу, ти сьогодні десь далеко.

— Вибачте.

Учителька лише усміхнулася.

— Наступного разу уважніше.

Я кивнула.

Аня нахилилася до мене.

— Це все North винен.

Я легенько штовхнула її плечем.

— Замовкни.

— Попалася.

Я ледь стримала сміх.