Розділ 14

Погані новини ніколи не надходять у влучний час. Але саме зараз, коли була вбита їхня сестра, а особисто Каргіни нічого не могли зробити, змушені чекати на реакцію цього гальмівного Дубровського – було особливо не час. Не час для незапланованих бойових акцій. Але думки Каргіних загалом і самої Алли зокрема ніхто не питав.

Спадкоємиці Нане, давньовірменської богині мудрості та війни, вирішили, що ці «харківські відьми» надто зажерлися, відхопивши територію міста, населення якого лише вдвічі менше за населення всієї Вірменії! І тому, звичайно ж, настав час ділитися! І на території Олексіївки раптово з'явилися дві Аскети Нане. Дві ворожі, запеклі відьми, що спеціалізуються на бойовій химерології, у спальному районі міста-мільйонника. Навіть думати не хотілося, що вони могли наробити! Чого тільки коштувало їхнє «послання». Сестра Вікторія, що приповзла в родовий особняк зі зламаними кінцівками, знівеченим, немов іклами, тілом, тільки і змогла, що розповісти про кількість і спеціалізацію нападників.

– Дві Аскети. Клан Нане. Бойові химери. Довго гадати не треба, це Ануш та Гоарвард. Кляті сестри-приборкувачки! – Людмила металася своїм кабінетом розлюченою тигрицею, і Алла раптом відсторонено подумала, що голова клану в гніві була якось особливо гарна.

– Лишень подумай! – Продовжувала обурюватися відьма. – За Юлії Каргіної, коли я була сопливим Аколітом, жодна мерзота б не ризикнула поткнутися на наші землі, боячись захлинутися власним гноєм від прокльонів! А зараз – наче прохідний двір! То Марію вбив цей недороблений вітровик, а ми зробити ні чорта не маємо права, тепер ці дві сучки взяли і перетворили Вікторію на відбивну своїм вбогим звіринцем!

– Ти обов'язково візьмеш Архонта, Людмило. – Тихим, спокійним голосом сказала Алла. Сказала, як робила це вже неодноразово.

У кімнаті запанувала мовчанка. Тема раптового ослаблення Каргіних стояла гостро вже з півтисячі років. Бо остання Архонт клану загинула у нерівній сутичці з ворогом, а всі тодішні кандидати, що підбиралися до цього рівня, були вбиті протягом кількох десятиліть після загибелі Юлії.

– Твій наступний рівень – це лише питання часу. У будь-якому випадку, зараз у світі, гадаю, немає Аскета сильнішого за те…

– Повна дурниця! – перебила її голова. – І ти сама це знаєш. Можуть бути самородки, про які ми не знаємо. А на вершині, звісно ж, Гаврило. Ніколи не варто забувати про нього!

– Ну, знаєте ... – Розвела руками Алла, наче вибачаючись. – Гаврило – це взагалі окрема тема. Там, можна сказати, є поважна причина, щоб не брати його до уваги в подібних рейтингах.

– Так, досить, годі мені тут про рейтинги. – Схоже, знову взяла себе до рук Людмила. – Чекаю від тебе чіткий і ясний план із захоплення цих тварин, Алло. Тільки захоплення чи ліквідація, я не визнаю їх втечі!

– Я це чудово розумію, Старша Сестра, – схилила шанобливо голову Алла, – тому ніякого особливого плану можеш не чекати. Я просто піду за ними особисто. Прямо зараз.

– Алло, ти зовсім здуріла?! – Вибухнула відразу голова. – Двоє на одного? Вони ж цього й хочуть! Знають, що в нас теж лише два Аскети, яким перевалило за першу сотню! І якщо нас обох пов'язати протистоянням із ними, то клан можна й розтоптати, бо молодняку ​​у цих тварюк більше, ніж у нас!

– Саме тому я піду сама, Людмило. – Твердо сказала Алла. – Інакше вони просто відловлюватимуть наших дівчаток по одній, поки ми з тобою відсиджуватимемося собі в безпечному та затишному особняку клану. Це неправильно і цьому треба покласти край! Тим більше, що, у разі мого успіху, вже в самих Нане залишаться лише Адепти та дуже молоді Аскети. І тоді ми зможемо позбутися цих сучок, як давно і хотіли. Вони у розпачі, Людмило. Не знаю, що їх змусило напасти саме зараз, але це справді схоже на розпач. Їм потрібні наші території, наші знання. Тому що... тому що вони також багато втратили.

– Ненавиджу, коли ти маєш рацію… – Людмила, нарешті, припинила ходити кабінетом. Зупинилася, наче напоровшись на стіну. Розвернулася обличчям до співрозмовниці. Підійшла до свого столу, відкрила, не дивлячись, одну з шухляд. Дістала звідти великий дерев'яний ключ на довгій мотузці. Досить довгій, щоб його можна було повісити на шию. Не відриваючи очей від співрозмовниці, простягла ключ.

– Сходиш у сховище. Забереш Гребінь. Ми не можемо ризикувати другою за значимістю людиною в клані. Інакше нас вже остаточно розчавлять.

Алла підійшла ближче до голови, взяла ту руку, що тримала ключ на мотузці, і обережно сховала кланову реліквію в чужій долоні.

– Не треба, сестро. – М'яко сказала Алла. – Просто вір у мене. Я впораюся. Ти ж знаєш, що ми завжди були сильнішими за них. Так буде й надалі!

– Візьми хоча б свій загін! – Навела ще один аргумент Людмила.

– Ні. – коротко відповіла Алла. – З таким противником вони мені не помічниці, тільки можуть загинути даремно, та і я відволікатимусь на їх захист. Все зроблю сама.

Поцілувавши на прощання руку голови клану, Алла вийшла з кабінету. Людмила опустила погляд на ключ у стиснутій долоні. І їй раптом нестерпно захотілося закинути кудись цю реліквію. Разом із чортовими Нане, клятим Бореасом, Ягою та своєю посадою, про яку вона ніколи не просила.

***

– Добре, що вони вирішили напасти ввечері. – Думала Алла, пролітаючи над оздобленим вогнями містом. – Кількість потенційних роззяв зменшується. Тим більше, у такому місці, як Олексіївське водосховище.