Розділ 13

Коли я зайшов до своєї квартири, на порозі мене зустрічав тільки домовик. А Даша… Даша була в душі. І я вирішив приєднатися. Логічне рішення з дороги, зрештою.

– Привіт, дружина мільйонера. – Сказав я, увійшовши до ванни.

Пролунав короткий вереск, мене облили водою за те, що злякав і перервав душевий вокальний номер, а потім тон нашого спілкування потеплішав. Добряче так потеплішав.

Через якийсь час, чистий та задоволений, я зайшов на кухню і сів за стіл, а Даша пішла сушити волосся. Настрій якось різко стрибнув у гору, вирішив познущатися з домовика, що з важливим виглядом керував літаючим навколо столовим начинням.

– Парамоне, дружина водила коханців, поки мене не було? – Єхидним тоном запитав я.

Пишна супниця мало не ошпарила мені груди своїм вмістом. Весь посуд завмер у повітрі, як після мого Голосу Грому. Домовик дивився на мене витріщеними, сповненими справедливого обурення очима.

– Хазяїне! Та як же можна! Та в Дарини від тебе серце тьохкає, які коханці? І коли б я пустив когось чужого в дім? На місці б розірвав негідника! Та якби ж тільки який гад ...

Побачивши, що я вже відверто скалюсь, домовик осікся. Посуд продовжив розміщення по місцях, а Парамон сказав з легким докором:

– Смієшся, Господарю, над старим духом?.. Вірність дому перевіряєш, мабуть... Та тільки не маю я від тебе секретів!

– Так, Парамон. Відставити. – Я припинив прикольоватися. – Ніхто з твоєї вірності не сміється і перевіряти тебе не думає, я просто пожартував, ок? Просто гарний настрій і все. Вибач, якщо зачепив.

– Мабуть, вийшло все, що хотів, Вікторе? – Чарівний дід відразу змінив тон на зацікавлений. Той ще пройдисвіт!

– Так, я дістав одне цікаве заклинання. Ним володіла Юлія Каргіна, їх останній Архонт.

Фатальна супниця знову ледве не ошпарила мене. Парамон аж руками сплеснув.

– Архонтові чари! Та це ж багатство яке, Вікторе! Та все те золото, що в цьому будинку лежало, і десятої частки такого скарбу не варте!

– Та годі тобі! Невже десятої? – недовірливо сказав я, хоча, зізнатися, був вражений.

– Та що ганебний метал магічним сім'ям, де кожен другий здатний прожити сотню-другу років? Навіть мої покійні нині Остапенко. Грішно таке мені говорити про покійників, але не найпередовіший клан був серед слов'ян. А втім тримали в засіках разів так у двадцять більше золота, що ти з Олексіївки приніс, Хазяїне.

– Віктор, Парамоне. Віктор. – Машинально поправив я домовика, а Очі вже показували мені схованку клану Остапенко. Золота там, правда, було досить багато. А ще – я точно бачив кілька книг у шкіряній палітурці, в яких очевидно зберігалися…

– Стоп! – Сам на себе крикнув я, вимикаючи Очі.

Це було неправильно. Домовик, який зважився на такий важливий, як я вже знав, крок. Присягнути новому господареві після загибелі попередніх господарів. Домовик, який годує і напуває мою сім'ю від щирого серця. Який допомагав мені зі здобиччю золота, у розборках із кримінальниками, що увійшли до будинку. А я – копаюся в засіках його загиблої минулої родини, намагаючись отримати якусь вигоду... Стало бридко від власного вчинку.

– Чого кричимо? – Життєрадісно поцікавилася дружина, входячи на кухню та демонстративно принюхуючись. – Боже, Парамон. Ти точно не джин? Ну, це пахне прямо як моє заповітне бажання!

– Вибач мені, Парамон. – Сказав я вбито. Дружина зупинилася, зрозумівши, що відбувається щось серйозне. – Я вчинив по-свинськи. Сам не знаю, що на мене найшло. Тільки ми заговорили про золото дітей Семаргла, як Очі ніби самі активувалися і я вже поліз було дивитись на їхні фамільні секрети. Зовсім не подумав про те, що це твоя загибла сім'я, що це нахабно і… і просто неправильно чинити так з близькими свого друга!

– Вікторе... – Почав був блідий домовик, але я не дав йому домовити.

– Знаю, що це негарно, знаю. Тому ще раз перепрошую. Не буду я більше дивитись у бік родини Остапенків, обіцяю тобі. Наші добрі стосунки мені дорожчі, аніж якесь золото та заклинання.

– Вітя… Ну ти, блін, здивував… – Схоже, на Дашу теж справила негативне враження моя меркантильність.

– Ну, ти не можеш засуджувати мене більше, ніж я вже сам засудив себе... – Розвів руками я.

– Вікторе! – Підвищив голос домовик. – Коли ти пробачення почав просити, я вже й не знав, що думати. Думав, не інакше як богохульство яке вчинив. А ти… – Парамон похитав головою, і я помітив на його губах посмішку. З душі наче камінь звалився. Значить, не все втрачено!

– Але ж послухай. Це ж твої колишні господарі. Їхня спадщина. Їхня пам'ять…

– І що з тої пам'яті, Вікторе? – Гірко посміхнувся домовик. – Нині ні смертні багатства Остапенко, ні їхні чарівні секрети не служать нікому. Дивна сім’я загинула, спадкоємців не лишилося. Ворогів у них особливо й не було – мирний клан землеробів не влаштовував війни, задовольняючись своїми володіннями. Крім окаянного Церерадиса, ніхто не бажав їм зла. І не шукав їхніх секретів. І ось ці секрети, нікому не потрібні, припадають пилом вже який десяток років. Та я тільки радий буду, якщо пам'ять про Остапенко не зникне зовсім бездарно. Не зникне у пітьмі століть. Ще краще, якщо їхня спадщина хоч якось зможе послужити на благо моїй новій родині…