Розділ 12

Я сидів на кухні і бездумно витріщався у вікно. Все ще не розумію, якого біса мене смикнуло додивлятися факти з історії сумнозвісної Імперії Ацтеків?.. Адже очевидно ж, що нічого доброго... А цей Вінченцо Марсулос, цей чортів Напівбог... Могутність цієї істоти вражала і пригнічувала. Примушувала забитися у свою квартирку в Харкові і не висуватись. Внутрішній голос шепотів: «Дурень, куди ти лізеш?! Твій максимум – лякати смертних ідіотів-бандюків та у вікторинах відповіді вгадувати! Якщо в цьому світі блукають істоти, здатні вижити після ядерного удару та знищити тих, хто цим ударом їх приклав – тобі з ними не тягатися! Дуже різні категорії!»

– Заткнися, а! І без тебе нудно!

– Вікторе?.. Але я мовчав…

– Що?.. – Тільки зараз я зрозумів, що на мене весь цей час стривожено дивився Парамон. – О, ні, друже, вибач, це взагалі не тобі. Це я сам себе докоряю за свою цікавість. Все з нею не так. То недобір, як у випадку прогалин у так званому магоутворенні. То перебір, як зараз.

– Що ти бачив, Вікторе?.. – Обережно поцікавився домашній дух.

Я розповів. Беземоційно, сам не впізнаючи свого мертвого голосу. Просто монотонно бубнів, продовжуючи дивитися у вікно і зрідка перериваючись на ковток трав'яного чаю, підсунутого турботливою нечистю. Коли я закінчив розповідь, в яку, крім опису подій з ацтеками, входили також мої думки щодо своєї неефективності, як мага, погляд домовика став схожим на мій. Але не надовго.

– Маєш рацію, Вікторе. – Почав акуратно Парамон. – Могутність Архонтів, а тим більше Напівбогів – за межею розуміння безлічі простих смертних, магів і дивних істот.

На цю заяву я зміг лише сумно зітхнути.

– Але ж, – продовжив дух, – ти, здається, знову дещо забув.

– Га?.. – Без особливого ентузіазму я подав голос.

– Про те, що у світі чаклунства сила, звичайно, важлива. У керма і справді стоять ті клани, де більше Архонтів. А ще краще – Напівбог. Проте всі полюють лише за одним – за знаннями! Чи відкопують своє втрачене, чи чуже шукають – не важливо. Головне – знання! Кажуть, наприклад, що якусь тисячу років тому Аскет міг на раз відлупцювати двох-трьох нинішніх Аскетів!

– Що ж виходить, – інформація, що відкрилася, приводила до цікавого висновку, – раніше Аскетам були відомі більш могутні чари?..

– Про що й мова йде! – Вдоволено посміхнувся дід. – І хто знає, що було ще раніше. А се чому? Та тому що в прадавніх, нескінченних війнах дуже багато гідних, сильних чаклунів загинуло, забравши з собою власні магічні відкриття, розроблені закляття та іншу спадщину. І багато хто з них загинув безслідно, навіть тіл знайти не можна. А якщо так ...

– То тіл цих ніхто не охороняє ... – Заблищала в моєму мозку здогадка. – Ані маги, ані гробниці чарівні, ані зачаровані особняки… Жодної Егіди Феміди… І все те, що знав той чи інший маг давнини, доступно світу… Доступно Очам… Доступно – мені…

Від перспектив, що відкрилися, мені стало погано. Апатія від споглядання чужої сили відступила далеко на задній план. Як же куцо я мислив досі... Та це ж... Це ж... Я ж можу вирішити всі свої проблеми! Навіть, можливо, з кланом Каргіних, яким я нібито заборгував послуги кілера. Адже можна нікого не вбивати, а просто – відкупитися.

Я врубав Очі і почав гарячково шукати те, що могло б зацікавити клан Баби Яги. Домовик не заважав, як завжди, у момент активації Очей, дивився мало не з благоговінням. Але зараз мене і це не напружувало. Я шукав таку пропозицію для відьом, від якої ніхто з розсудливих магів цього світу не відмовиться. І я знайшов її. Навіть дві пропозиції. Заклинання Поцілунок Лелі та прокляття Гнів Карги. Перше було найсильнішим цілющим заклинанням рівня Архонту, здатним навіть повернути до життя мертвого, якщо смерть прийшла нещодавно, не був зачеплений головний мозок, і душа не пошкоджена темною магією. Автором цих чарів була дальня родичка Каргіних, Олена Прекрасна. Так, та сама, яка стала причиною великого галасу в Трої. Офіційна міфологія замовчує, що Олена була дуже сильною магесою і після війни залишила територію Малої Азії, переселившись до Південної Європи. Там вона заснувала клан відьом-цілительок. Місцеві шанували її, як жрицю Лелі, але, звісно, ​​гречанка була нащадком Афродіти.

Але ось настали темні часи Великої Інквізиції та «поділу територій» серед магічних кланів. Багато чаклунів і кланів просто канули в Лету. Найсильніші вбивали один одного, а для чарівників середньої сили іноді вистачало навіть людської Інквізиції. Тим більше, що деякі з кланів, які практикують магію Світла, що ведуть свій рід від умовно добрих божеств, іноді піддавалися палким промовам християнських проповідників. І тоді лави людської церкви поповнювалися магами, здатними на рівних боротися з «поріддям сатани», якими називали всіх інших чарівників. Тож весь клан Олени, включно з нею самою, було знищено. І нічийні тепер знання висіли в інформаційному полі планети. Якщо так можна сказати. Там були не всі знання клану, звісно. Олена залишила після себе гарні магічні тайники з різними секретами. Я бачив їх, але поки що до вмісту дістатися не міг. А ось схема Поцілунку Лелі виявилася на поверхні, чим я і планував скористатися.

Що ж до другого «аргументу», а саме – прокляття Гніву Карги, то з ним усе було і простіше, і складніше одночасно. Тут мені потрібно було вирушити за чарами особисто. І я вирішив не відкладати цю справу в довгу скриньку.

– Парамоне, збери мені валізу, будь ласка. Я їду до Конотопа.