24, 25, Епілог

ГЛАВА 24. РОЗКОЛ

Корабель-Ферма, який тисячі років блукав порожнечею, як гробниця надії, нарешті зупинився. Він завис на високій орбіті навколо планети, яка на зіркових картах Пастирів називалася Kepler-452b, але яку людство встигло охрестити "Терра-Нова".

З ілюмінатора це виглядало як коштовний камінь. Планета була синьо-зеленою, вкритою шапками хмар, що обіцяли справжній дощ, а не пікселі. Вона мала океани. Вона мала ліси. Вона була більшою за Землю, з гравітацією 1.1G, але це лише робило тіла людей сильнішими.

Але в середині корабля відбувалося те, що Моня назвав би "Великою Сваркою на комунальній кухні".

Зал Загальних Зборів (величезна площа колишнього ангара) гудів. Тут зібралися представники всіх секторів: пробуджені, пілоти, лікарі, вчені, Сновиди.
Питання було одне: що робити далі?

Люди стояли перед екранами, на яких Яна вивела просту презентацію. Дві колонки.
Ліворуч: КОЛОНІЗАЦІЯ. Спуск на поверхню. Будівництво. Важка фізична праця. Небезпечна фауна. Невідомі віруси. Але — справжнє життя.
Праворуч: МАТРИЦЯ 2.0. Залишитися на орбіті. Жити в симуляції, яку Яна перепише. Більше не "рай з рабством", а чесний віртуальний світ без болю, смерті і хвороб. Ресурси для тіл будуть постачатися дронами з поверхні.

Це був розкол.

На сцену вийшов хлопець років двадцяти. В минулому житті він був калікою. В Матриці він бігав марафони. В реальності (після пробудження) він знову сидів у інвалідному кріслі.
— Чому я маю спускатися туди? — він ткнув пальцем у бік ілюмінатора. — Щоб бути баластом? Щоб ви мене жаліли?
В "Матрікс-Нова" я можу літати! Я можу бути Архітектором. Чому ви вважаєте реальність вищою за симуляцію? Якщо мозок отримує ті самі сигнали щастя, яка різниця, звідки вони йдуть — з нейрона чи з дрота?

Його підтримали багато. Старі, які боялися артриту. Романтики, які хотіли жити у світі магії, який Яна вже малювала (Сервер "Фентезі"). Люди, які просто звикли до комфорту.
Майже 40% населення вирішили не спускатися.

Моня дивився на це, похитуючи головою.
— Знаєш, Пашо, — шепнув він, — а це непоганий бізнес. "Хмарний Готель". Ті, хто знизу, будуть пахати, а ті, хто зверху — будуть платити їм контентом. Справжнє розділення праці: тіло і дух.

Яна теж була на боці "Цифрових". Вона відчувала провину перед братом Максом. Він обрав Колонізацію, бо хотів будувати справжні технології.
Але сама Яна...
— Я залишуся тут, Пашо, — сказала вона, торкаючись його плеча. — На деякий час. Я маю налаштувати новий світ для цих людей. Без Тихих цей код розсиплеться. Я буду їхнім... Оператором.
— Богинею? — гірко посміхнувся Паша.
— Ні. Серверним адміністратором. І ти будеш приходити до мене. Підключатися. У нас будуть побачення в Парижі, якого більше немає.

Паша поцілував її.
— Я спускаюся. Я хочу телескоп, Яно. Справжній телескоп, який треба протирати ганчіркою. Я хочу вітер. Я хочу будувати Нову Одесу, де риба буде пахнути рибою.

Але головне одкровення чекало їх на містку Пастирів.
Золота Делегація готувалася до відльоту. Їхня місія була виконана. Корабель-паразит був знешкоджений. Люди вільні.

Дід Микола сидів у капітанському кріслі свого флагмана. На ньому був дивний одяг — напівкомбінезон, напівряса, вкрита символами, що світилися м'яким, лазуровим світлом. В руці він тримав не пляшку, а посох. Справжній жезл, навершя якого було зроблено у формі голови Ібіса.

Поруч стояла Громовенко. Її вбрання було білосніжним, з крилами (це був антигравітаційний плащ, але він формував силует крил за спиною).

Паша і Моня зайшли попрощатися.
— Ви відлітаєте? — спитав Паша. — Навіть не заглянете на новосілля?

— Наш шлях лежить далі, Павле, — відповів Микола, і його голос пролунав відразу з усіх боків. Він змінився. Став резонуючим, древнім.
Він зняв личину "міського божевільного". Очі старого були глибокими, як колодязі часу.
— Ми не Пастирі. Точніше, ми були ними колись. Тисячі ваших років тому.

Громовенко підійшла до нього.
— Моє ім'я — не Люба. У вашій міфології мене називали Ісідою. Тою, що збирає розкидане.
Вона торкнулася чола Паші. Він відчув не просто тепло, а потік інформації — картинки з давнього Єгипту, будівництво пірамід, не як гробниць, а як маяків.

— А я, — усміхнувся Микола, крутонувши посох, — я Тот. Трисмегіст. Бог знань, писемності і... хаосу, коли мені нудно.

Моня присвиснув.
— Нічого собі родовід! Я пив коньяк з єгипетським богом! Татусь у синагозі мені не повірить.

— Ми не боги, — поправив його Тот (Микола). — Ми представники древньої раси Наглядачів. Ми відвідуємо молоді світи. Вчимо їх азам. Піраміди, математика, астрономія... Ми посіяли це зерно на Землі. І полетіли далі, сподіваючись, що ви проростете.

— Але прийшли Тихі, — сказав Паша.

— Так. Паразити. Ми не встигли. Коли ми повернулися — Земля була мертвою. Ми відчували провину. Вчителі залишили клас без нагляду, і прийшли хулігани. Тому ми витратили століття, щоб наздогнати цей Корабель-Ферму. Щоб виправити свою помилку.

— Ви це зробили, — сказав Паша. — Ви врятували нас.

— Ні, Павле. Ви врятували себе. Ми тільки дали інструмент. Код на стінах. Дрібку безумства в особі старого п'яниці. Але рішення натиснути кнопку, рішення захищати Тихих в останній битві... це був ваш тест.
Іспит на зрілість. Людство більше не діти. Ви — колеги.

Ісіда (Громовенко) передала Паші невеликий кристал.
— Це подарунок. Це не технології. Це База Знань. Історія Землі. Ми зберегли все. Кожну картину, кожну пісню, кожну книгу. Бібліотека Олександрії, яку ви спалили — ми зробили копію.
Візьміть це на нову планету. Не починайте з нуля. Пам’ятайте, хто ви.