21, 22, 23

ГЛАВА 21. АРМАДА ПАСТИРІВ

За ілюмінатором командного центру зірки зникли.
Точніше, їх закрили.
Хмара наближалася. Телескопи, справжні, оптичні, встановлені на зовнішній обшивці корабля, показали її структуру. Це не були білі елегантні кораблі, як у розвідки.
Основний флот "Хижаків" нагадував гігантський рій комах, зроблених із золота і світла. Вони були органічними, біотехнологічними. Величезні піраміди, оточені мільйонами дрібних дронів, що рухалися злагоджено, як птахи в зграї.

В центрі Армади плив флагман. Гігантський, розміром з місяць. Він мав форму ока. Ока Гора. Давньоєгипетський символ, відлитий у космічному металі.

— Вони тут, — сказав Паша. Він стояв перед панорамою, заклавши руки за спину. — 50 мільйонів кілометрів. Розрахунковий час до бойового контакту — 12 годин.

У залі панувала напружена атмосфера. Пілоти вже спали в капсулах (останній сон перед боєм), механіки перевіряли дронів.
Тільки Моня сидів у своєму кутку, обкладений розібраною апаратурою Тихих. Він шукав частоту. Він хотів виконати свою обіцянку "хакнути" ворога, заспамити їх радіоперешкодами або відправити вірус жадібності.

— Є сигнал! — крикнув він, зриваючи навушники. — Пашо, Яно! Я впіймав їхню хвилю! Це не шифрування. Це... відкритий канал.

— Вони хочуть говорити? — Яна підбігла до нього.
— Ні, вони не просто говорять. Вони транслюють. Це широкомовна передача. Для нас. Спеціально для нас.

Моня вивів звук на головні динаміки.

Голос, який вони почули, був глибоким, резонуючим, ніби хтось говорив у величезну порожню бочку. Він не звучав як комп'ютер. Він звучав як жива істота, що дихає.
І він говорив... українською. З ледь помітним акцентом, ніби людина довго жила за кордоном.

— Виклик прийнято, Соломоне Шпіцель. Ми бачимо твій код.

Моня пополотнів.
— Вони знають моє ім'я. Соломон. Так мене мама називала.

— Не бійтеся. Ми не прийшли руйнувати. Ми прийшли забрати своє. І відновити баланс.
Голос змінився. Став схожим... на голос діда Миколи?
— Ентропія зростає, дітки. Але ви не розумієте, хто тут нагріває процесор.

— Миколо? — вигукнув Паша. — Дід Микола?

На екрані з’явилося зображення.
Це був місток ворожого флагмана. Але замість монстрів там стояли люди.
Посередині, в сяючому золотому одязі, що нагадував жрецькі шати, стояв Дід Микола. Його борода була чистою, розчесаною, сивою як сніг. Поруч з ним, у строгому футуристичному мундирі, стояла Люба Громовенко.

— Доброго вечора, одесити, — усміхнувся Микола, і в його посмішці більше не було безумства. Була лише вікова мудрість. — Я ж казав вам носити гумові капці. Зараз почне бити током.

— Це що... діпфейк? — Яна не могла повірити своїм очам. — Ви мертві! Або ви — ілюзія!
— Ми живіші за вас, Яночко, — відповіла Громовенко. Вона тримала в руках келих із вином, справжнім вином, а не тим "кодом" з її офісу. — Ми були тут давно. Задовго до вашого "Пробудження".

— Ви — шпигуни! — крикнув Паша. — Ви зрадили людство! Ви продали нас потворам!

— Потворам? — Дід Микола засміявся, і звук цей відлунював у космосі. — Пашо, подивись навколо себе. Де ти зараз?
Ти в холодному скляному морзі. Твоїх людей доять, як корів. Вас вбивають і переробляють на паштет. І хто це робить?
Ті, кого ви називаєте "Тихими". Довгі, безликі істоти, які ховаються за масками.

— Це вони — Хижаки, Павле. Це вони висмоктали Землю, — вступила Люба. Її голос був спокійним і жорстким. — Тисячу років тому. "Тихі" прийшли на вашу планету не рятувати. Вони прийшли жерти. Вони — космічна сарана. Вони виснажили надра, випили океани, і коли на Землі не лишилося нічого, крім помираючого біоматеріалу... вони зрозуміли, що ваш мозок — це єдиний цінний ресурс, що залишився.

— І вони забрали вас із собою. Як батарейки для калькулятора, — додав Микола. — Вони створили Матрицю, щоб ваш мозок не атрофувався від жаху. Щоб ви спокійно вирішували їхні задачі, поки вони летять до наступної жертви.

В командному центрі запала мертва тиша.
Моня схопився за голову.
— Ой-вей. Тобто ми працювали на окупантів? Угода "Кошерна"... я продав душі дияволу?

— Але чому вони сказали, що рятують нас? — запитала Яна.
— Тому що вони вміють брехати краще, ніж ви думали, — сказав Дід Микола. — Моня був правий, коли вчив їх блефувати. Але він не врахував, що вони це вміють з народження. Теорія "Темного Лісу" — це їхня вигадка для вас, щоб ви боялися висунути носа назовні. Щоб ви боялися Нас.

— Ми, — Громовенко показала рукою на флот золотих кораблів. — Ми — це Пастирі. Ми — Альянс вільних світів. Наша цивілізація нагадує Давній Єгипет, бо саме ми колись навчили людей будувати піраміди. Ми стежимо за молодими расами.
Коли ми дізналися, що "Тихі", ми називаємо їх "Паразитами", викрали залишки людства, ми почали погоню.
Ми переслідуємо цей корабель-ферму, щоб врятувати вас.

— Дід Микола, я, тобто моя цифрова свідомість, — вів далі старий, — був засланим агентом. Я ввів себе в симуляцію, щоб підготувати грунт. Я намагався вам натякнути. "Немає світла". "Цар перегрівся". Це були підказки, Пашо!
Громовенко робила те саме. Вона створила проект "Аргус" не для того, щоб "знайти Бога", а щоб ви побачили глюки реальності і почали ставити запитання.
Ми дали вам "шрам", Пашо. Ми залишили записку.

— Чому ви просто не знищили флот Тихих? — запитав Паша.

— Тому що ви всередині "ферми"! — вигукнула Люба. — Якби ми атакували на повну силу, Тихі використали б вас як живий щит. Або просто утилізували б біомасу. Нам потрібно було, щоб ви прокинулися зсередини. Щоб ви самі вимкнули захисні поля корабля. Тільки тоді ми зможемо взяти його на абордаж без жертв.