14, 15

ГЛАВА 14. ЗОЛОТИЙ ЗАПРОШЕННЯ

Шлюз відкривався без звуку. Жодних механізмів, жодного скреготу. Дві п’ятдесятиметрові плити чорного металу просто розтанули в повітрі, наче їх ніколи й не було.
"Технологія розпаду матерії, — подумав Паша. — Чи знову економія полігонів?"
Але ні. Повітря зсередини дмухнуло на них чимось до болю знайомим. Запахом Землі. Озону після дощу, мокрої трави і... музики?

Вони увійшли в Зал.
Це було колосальне приміщення, склепіння якого губилося у темряві космосу — замість стелі був прозорий купол, через який на них дивилися холодні, незнайомі сузір'я.

Але найдивнішим був центр залу.
Там, на постаменті з білого, сяючого матеріалу, висів предмет. Він обертався навколо своєї осі, підсвічений тонким променем світла.
Золотий Диск.
Круглий, блискучий, з гравіюванням, яке Паша впізнав би з мільйона інших.

— "Вояджер", — видихнув він. Ноги підкосилися, і він ледь не впав. — "Вояджер-1".

Моня підійшов ближче, мружачись.
— Це що? Пластинка? Вініл? Вони фанати ретро?

— Це послання, — сказала Яна, не відриваючи погляду від схеми розташування Сонця відносно пульсарів, вигравіруваної на золоті. — У 1977 році люди відправили це в космос. Привіт від людства. Звуки Землі, музика, координати. Ми думали, що відправляємо листівку другу.

— А відправили меню в ресторан, — закінчив Паша.
Він підійшов до самого краю "вівтаря". Там, поруч із диском, лежала головка звукознімача. Старовинна, механічна, явно скопійована з людських технологій.
Вона торкалася диска.
Звідти, посилена акустикою залу, лилася музика.
Луї Армстронг. "Melancholy Blues".
Труба плакала в порожнечі космосу, співаючи про самотність.

— Це їхній фетиш, — сказав Паша. — Вони моляться на цей шматок металу. Тому що він привів їх до нас.

— Вітаємо в Центрі Розрахунків.

Голос пролунав не з динаміків. Він пролунав прямо в їхніх головах. Чистий, позбавлений емоцій, як системне повідомлення.
Яна схопилася за скроні.
— Телепатія?

З тіні вийшли вони.
Тихі.
Їх було троє. Високі, майже три метра на зріст. Їхні тіла були витягнуті, схожі на людські, загорнуті в темні, матові шати, що поглинали світло. У них були довгі ноги і руки — вони пересувалися плавною ходою по підлозі. І ще вони мали хвоста на квнчику якого світилася кулька золотого кольору.
Обличчя в них були як в янголів, які зійшли з небес.
На голові, була гладка, прозора овальна маска, всередині якої клубився дим різних кольорів. Зараз він був спокійного, сіро-блакитного кольору.

Паша інстинктивно підняв шматок арматури.
— Не наближайтеся! Думка в голові стала чіткішою.
 

— Агресія. Типова реакція для примітивного процесора. Знижує ККД обчислень на 14%. Заспокойтеся. Ви не полонені. Ви — наші гості. Хоча й вийшли з кімнати для гостей без дозволу.

Один з Тихих плавно підплив до вівтаря і "торкнувся" звуку музики, провівши довгим пальцем по повітрю.
— Ми цінуємо цей артефакт. Він досконалий. В ньому сконцентрована ваша суть. Бажання бути почутими. Бажання бути потрібними. Ми виконали ваше бажання.

— Ви поневолили нас! — крикнув Паша. — Ви вбили наших дітей, щоб засунути їх у матрицю!

Колір диму в "голові" Тихого змінився на помаранчевий. Здивування?
— Ми? Вбили? Ні. Ви помиляєтеся в термінах. Ми зберегли вас.

Стіна за їхніми спинами засвітилася, перетворившись на екран.
На ньому з'явилося зображення планети.
Земля.
Але вона була не блакитною.
Вона була мертвою.
Сіра, суха куля, оповита коричневими хмарами. Океанів не було — лише висохлі западини, засипані сіллю і попелом. Континенти були перериті гігантськими кар'єрами, наче хробаки проїли яблуко до огризків.

— Це... — Яна закрила рот рукою.
— Це ваш дім. Терра. Коли ми прийшли за координатами цього Диска, ми знайшли не цивілізацію. Ми знайшли руїни. "Хижаки" прийшли раніше за нас.

— Хто такі Хижаки? — спитав Моня тихо.

— Інша Форма. Ви називаєте їх теорією "Темного Лісу". Мисливці, які знищують будь-який шум. Ви кричали занадто голосно. Вони почули. Вони прилетіли, викачали воду, видобули корисні копалини, спалили атмосферу і полетіли далі.

Зображення змінилося. На екрані показали чорні трикутні кораблі, що, як сарана, пожирають міста. Нью-Йорк, Париж, Одеса — перетворювалися на пил за лічені хвилини.

— Коли ми прибули, від вас лишилося кілька мільйонів. Вмираючих, хворих, що ховалися в глибоких печерах. Ваша біологічна оболонка була приречена. Але... ми просканували вас.

Тихий "підплив" до Яни. Його безликий овал нахилився до неї.
— Ми здивувалися. Ваша фізична оболонка — слабка. Але ваш орган мислення... Мозок. Це шедевр еволюції. Структура нейронів здатна до квантової невизначеності. Ви вмієте оперувати парадоксами. Те, чого наш логічний машинний розум робити не може.

— І що ви зробили? Врятували нас як сувенір? — огризнувся Паша.

— Ми оптимізували вас. Ми зібрали всіх, хто вижив. Помістили в стазис-капсули. І забрали з мертвої планети. Цей Корабель-Ферма — це ковчег. Ми не завойовники. Ми біженці.

Другий Тихий втрутився в діалог:
— Ми тікаємо. Вже тисячі циклів. Ми — древня раса Архітекторів, але ми слабкі у війні. Хижаки йдуть по нашому сліду. Наші кораблі швидкі, але всесвіт небезпечний. Щоб вижити, треба миттєво прораховувати мільйони варіантів майбутнього. Навігація в гіперпросторі. Стратегія бою. Управління флотом.

— Для цього потрібні процесори, — продовжив перший. — Але кремнієві комп'ютери обмежені. Вони лінійні. Ви — ні. Ваша уява — це наша навігаційна карта.

Паша зрозумів. Пазл склався.
— Тобто, — сказав він, — оці всі "глюки" реальності, розмиті текстури галактик...
— Економія, — підтвердив Тихий. — Коли Хижаки наближаються, ми забираємо 90% потужності вашої "Хмари". Ваші мізки починають працювати над тактикою космічного бою, навіть не усвідомлюючи цього. А ваша внутрішня симуляція — ваш "комфортний світ" — отримує залишки ресурсів. Тому картинка пливе.