12, 13

ГЛАВА 12. ПОВЕРНЕННЯ В МАЙБУТНЄ

Політ крізь кролячу нору виявився не таким, як у Льюїса Керролла. Тут не було годинників, чайних сервізів чи мап на стінах. Тут був лише Код.

Потоки даних проносилися повз Пашу, Яну і Моню. Вони виглядали не як красиві зелені символи з «Матриці», а як сміття — шматки рекламних банерів, уривки телефонних розмов, фрагменти снів про літаючі трамваї та смажену картоплю.

Усе це перемішувалося, гуло і блимало.

Паша відчував, як його свідомість намагається зібрати це докупи, надати цьому форму. Його мозок шукав підлогу, стіни, стелю — щось знайоме.

І знайшов.

Удар.

Вони впали на бетон. Холодний, запилений бетон.

Паша закотився, кашляючи.

— Всі цілі? — його голос пролунав глухо, наче в бункері.

— Я вдарив лікоть, — поскаржився Моня з темряви. — І, здається, втратив гідність. Це була найгірша поїздка на американських гірках в історії єврейського народу.

Яна піднялася першою. Вона все ще тримала «Денді», але провід приставки був обірваний. Він просто зникав у нікуди.

— Дивіться, — сказала вона тихо.

Вони були в «Серверній».

У версії реальності 90-х це виглядало як величезний складський ангар на митниці. Безкрайній. Стеля губилася у темряві. Але замість турецьких джинсів на полицях стелажів стояло... різне.

На одній полиці стояла банка з законсервованим літнім днем 1986 року. Сонце там всередині світило яскраво.

Поруч — коробка з підписом War_Syria_ver.2.0.exe. Звідти чувся звук вибухів.

На іншому стелажі висіли людські долі. Вони виглядали як прозорі пластикові плащі в целофані.

Оля_К. (швачка) — сірий плащ.

Вітя_Р. (бандит) — шкіряна куртка з діркою від кулі.

— Це склад ассетів, — Яна провела рукою по полиці. Вона не відчула пилу. Це було голографічне відчуття. — Тут Система зберігає реквізит для сценаріїв.

— Тут тихо, — зауважив Моня. — Надто тихо. Де вентилятори? Де гудіння серверів?

— Це "Тиха Кімната". Буферна зона, — пояснив Паша. — Тут дані чекають завантаження. Тут немає часу.

Вони пішли вздовж нескінченних рядів. Кожен крок віддавався луною.

Поступово декорації складу почали змінюватися.

Коробки з товаром зникали, перетворюючись на футуристичні чорні блоки з миготливими діодами. Бетонна підлога ставала прозорим склом, під яким текли ріки світла.

— Ми повертаємося до інтерфейсу майбутнього, — сказав Паша. — Наш час, мабуть, доганяє нас.

І тут вони наштовхнулися на перешкоду.

Стіна.

Але це була не цегляна стіна і не стіна ангару.

Це була стіна "Білого Шуму".

Як на старому телевізорі, коли немає сигналу. Гігантська, до небес, стіна статичних перешкод, що сичала і рухалася.

Вона перекривала прохід далі.

— Ось він. Файєрвол, — констатувала Яна. — Брандмауер. Останній бар'єр перед виходом у кореневу папку.

— І як ми пройдемо? — спитав Моня. — Я не бачу ні дверей, ні дірки.

Раптом із шуму почала формуватися фігура.

Сотні білих і чорних точок зібралися в силует.

Це була Люба Громовенко.

Але вона була напівпрозорою, зробленою з перешкод. Її голос звучав спотворено, накладаючись сам на себе, то високо, то низько.

— Ви... дійшли... шшшш... вітаю... шшш... — Громовенко, її цифрова проекція, простягнула руку.

— Люба? Це ви? — Паша зробив крок назустріч.

— Це повідомлення... шшш... Я записала його перед тим, як мене... відключили. Мого аватара видалено. Але мій код тут.

Цифровий привид Громовенко став чіткішим на мить.

— Слухайте уважно. За цією стіною немає Одеси. Там немає Землі, якою ви її пам'ятаєте.

Там — "Ферма".

Ви не повертаєтеся додому. Ви повертаєтеся в полон.

— Який полон? Про що ви? — вигукнув Паша.

Голограма Люби затремтіла.

— Вояджер... Золотий диск... Ми кричали в темряву... Вони прийшли... шшш... Вони Тихі.

Ваші мізки — це процесори. Ви спите в банках, поки ваш розум будує їм кораблі.

Вся історія людства останні 150 років — це задача розподілених обчислень для їхньої війни.

Шшшш....

— Тихі... — Яна згадала теорію діда Миколи.

Привид Громовенко почав розпадатися.

— Єдиний спосіб... прокинутися... — її голос став ледь чутним шепотом. — ...це стрибнути в Шум.

Не бійтеся перешкод. Хаос — це єдине, чого вони не можуть контролювати.

Будьте... нелогічними... шшш...

Фігура розсипалася снігопадом пікселів і втягнулася назад у стіну шуму.

Настала тиша. Лише рівномірне "пшшшшш" стіни.

— Отже, — сказав Моня, поправляючи уявні окуляри, справжні він загубив у "кролячій норі", і зараз його зір був підозріло хорошим — мабуть, тут не було поняття "короткозорість". — Ми — батарейки. Як у кіно. І нас годують лайном через трубочку.

— Гірше, — сказала Яна. — Ми не батарейки. Ми — відеокарти. Ми обчислюємо графіку їхнього існування. Кожна наша думка, кожна ідея — це рендер.

Тому текстури були погані! Коли вони забирали нашу потужність на щось своє, наш власний світ ставав низькополігональним.

Паша підійшов до Стіни Шуму впритул.

Він простягнув руку. Пальці торкнулися статики. Відчуття було таке, ніби він запхав руку в мурашник — тисячі дрібних укусів.

— Якщо ми пройдемо туди... ми прокинемось, — сказав він. — Реально прокинемось. В наших справжніх тілах. Які лежать десь... у банках.

— Це буде неприємно, — припустив Моня. — Сподіваюся, там дають хоча б халат і тапочки.

Яна взяла Пашу за вільну руку. Свою другу руку вона простягнула Моні.

— Ми стрибаємо разом. Синхронізуємо свідомість. Щоб не загубитися у білому.

— Тільки, будь ласка, без цих "раз, два, три", — скривився Моня, але руку подав. — Давайте як в Одесі: на вдиху!

Вони стали перед стіною. Троє піксельних героїв перед безоднею аналогового хаосу.

Паша згадав зірки. Справжні зірки, які він бачив у старий телескоп. Ті зірки, які він хотів повернути, хоча був не впевнений де починається справжнє, а де симуляція.