10, 11

ГЛАВА 10. ГЛЮК У «ДЕНДІ»

Старенький «Москвич» кольору «пізня іржа» летів вулицею Балківською, видаючи звуки, схожі на кашель туберкульозника в металеве відро. Водій, таксист дядя Сєня, вчепився в кермо побілілими кісточками.
— Та шо ж це робиться! — репетував він, дивлячись у дзеркало заднього виду. — Вони не відстають! І їдуть без поворотників!

За ними, метрів за сто, плавно, наче привид, мчала чорна тонована «дев'ятка». Вона не підскакувала на ямах. Вона не оминала люки. Вона просто «кліпала» крізь перешкоди, іноді провалюючись колесами в асфальт, але не втрачаючи швидкості.

— Сєню, тисни на газ! — кричав Моня з заднього сидіння, притискаючи до грудей газету з оголошенням. — У них паяльник! Ти знаєш, куди вони його встромлюють?

— Я тисну! Карбюратор заливає! — виправдовувався Сєня. — Це машина, а не ракета!

Яна сиділа спереду. Вона уважно дивилася на переслідувачів.
— У них немає фізики підвіски, — констатувала вона. — Вони ковзають по координатах. Це скриптована погоня.

— Тобто? — не зрозумів Паша.
— Тобто ми не втечемо по прямій. Скрипт завжди швидший за гравця. Треба зрізати кут. Порушити геометрію рівня. Сєню! Праворуч! У підворіття!

— Там глухий кут! Там смітники! — заперечив таксист.
— Праворуч, я сказала!

Дядя Сєня, підкоряючись залізним ноткам у голосі цієї замурзаної жінки, різко викрутив кермо. «Москвич» занесло, він зніс сміттєву урну, втратив ковпак з колеса і влетів у вузьку, темну арку старого будинку.
Попереду була стіна. І сміттєві баки.

— Гальмуй!
Машина зупинилася за міліметр від іржавого бака з написом «ДЛЯ ХАРЧОВИХ ВІДХОДІВ».

— Всі на вихід! — скомандував Паша.
Вони висипалися з машини.

Чорна «дев'ятка» влетіла в арку слідом за ними.
Але там, де «Москвич» проїхав, дряпаючи борти, «дев'ятка»... застрягла. Вона просто врізалася у невидиму перешкоду посеред арки.
Її колеса крутилися, двигун ревів, але машина не рухалася.

— Колізія! — радісно вигукнула Яна. — Арка занадто вузька для її моделі! Розробники не розрахували хітбокс!

З вікон «дев'ятки» почали вилазити «братки». Вони були однаковими. Лисі, в шкіряних куртках, із квадратними підборіддями. Вони рухалися синхронно, як балетний ансамбль із пекла. В руках у них були не пістолети, а довгі, розпечені паяльники, дріт від яких тягнувся кудись у порожнечу салону.

— Біжимо! — заволав Моня.

Вони пірнули вглиб двору, перестрибуючи через калюжі і купи будівельного сміття.
Це був типовий одеський двір-колодязь. Білизна на мотузках, старі дерев'яні веранди, коти, що вили на дахах.

І прямо посеред двору, біля гори склотари, сидів Дід Микола.
Він змінився. Тепер це був класичний міський божевільний зразка 1993 року. Вушанка з одним відірваним "вухом", старе пальто, яке пам’ятало Брежнєва, і величезна клітчаста сумка.
Він сортував пляшки.
"Півлітра — коричнева. Чебурашка — зелена. З-під шампанського — брак".

Паша загальмував біля нього, ледь не перекинувши пляшки.
— Миколо! Це ми!

Дід підняв на них каламутні очі.
— Тару не приймаю до обіду. Пункт закритий на санітарну годину.
— Миколо, це Паша Зум! Це Яна! Чистильники за рогом! Нам треба сховатися!

Дід примружився. Він дивився не на їхні обличчя, а кудись "крізь" них.
— А-а-а-а-а, — протягнув він, почесавши брудну бороду. — Ті, що пам’ятають. Користувачі з правами адміна, яких понизили до видалення.
— Ми ледве ноги винесли! — прошипів Моня, озираючись на арку, звідки вже доносилися важкі кроки "братків".

Микола сплюнув собі під ноги.
— Тихо. Вони туди не зайдуть. Двір не завантажується для НПС. Тут зона сміття. Сюди скидають биті файли. Я тут живу, я знаю.

Він підвівся, дзенькнувши пляшками в кишенях.
— Ходімо. Запрошую до своїх апартаментів. Чай індійський, "зі слоном". Смак тирси, зате колір благородний.

Микола потягнув на себе непримітні двері підвалу, які виглядали як шматок стіни.

Житло Діда Миколи було капсулою часу всередині капсули часу.
Підвал, завішаний килимами, для звукоізоляції і, мабуть, для "затишку". Лампочка Ілліча гойдалася під стелею. Пахло вареною картоплею і старими радіодеталями.
Уздовж стін стояли стоси журналів «Радио» і «Юний технік».

— Сідайте, гості дорогі, — дід махнув на диван, з якого стирчала пружина. — Ну, розповідайте. Як вам графіка? Очі не ріже?

Яна сіла, обережно торкаючись липкої клейонки столу.
— 16-бітна колірна палітра, — сказала вона. — Немає згладжування. Скайбокс — суцільний білий колір. Чому дев’яності, Миколо? Чому Система вибрала саме це?

Дід Микола дістав із шафи тригранну склянку і налив туди води з графіна.
— Економія, доню. Економія ЦП. Дивись.
Він почав загинати чорні від мазуту пальці.
— Раз: Інтернету немає. Ніхто не качає порнуху в 4К. Навантаження на мережу — нуль.
— Два: Мобільників немає. Кожен живе у своїй локальній бульбашці. Зв’язок тільки дротовий, і той хрипить.
— Три: Люди зайняті виживанням. Їхній мозок вирішує примітивні задачі: де взяти жерти, чим годувати дітей, як не отримати в морду.
Ніякої філософії. Тільки "купи-продай-виживи".

Микола зловісно розсміявся.
— Це ідеальний режим глибокого сну для планети. "Гібернація". Відеокарта відпочиває. Кулери ледь крутяться. Система економить енергію, поки лагодить головний сервер після вашого фокусу з зондами.

— Значить, це тюрма, — сказав Паша. — Тюрма з мінімальними зручностями.
— Санаторій! — заперечив дід. — Тут спокійно. Тут ясно, хто ворог, а хто друг. Це в майбутньому все заплутано, а тут... є купони — ти король. Нема купонів — ти ніхто. Двійковий код життя.

— Нам треба вийти, — Моня почав гризти ніготь. — У мене "ломка", дід. Мені потрібен термінал. Я хочу натиснути кнопку, і щоб світ змінився. Я хочу до своєї крипти!

Микола глянув на нього з жалем.
— Терміналів немає. Всі цифрові пристрої відключені. Калькулятори — і ті на сонячних батареях, працюють через раз. Єдиний вхід у "цифру"... — він замовк, хитро примружившись.