8, 9

ГЛАВА 8. СИНІЙ ЕКРАН

Повітря в катакомбах було густим і мало металевий присмак. Це був не запах іржі чи крові. Це був запах спаленого кремнію — запах вмираючого комп’ютера.

Паша, Яна і Моня бігли старим тунелем контрабандистів, перетвореним на магістраль передачі даних. Кабелі, товсті, як удави, звисали зі стелі, іскрили й пульсували. Вони бігли до серця системи — до «Вузла Омега», про який говорила Громовенко.

— Швидше! Текстури злітають! — кричала Яна. Вона вже не дивилася на свій тактичний браслет, бо той розсипався на різнокольорові кубики прямо на її руці.

Світ навколо них деградував.
Вапнякові стіни катакомб, які ще хвилину тому були деталізованими і шершавими, перетворювалися на гладкі сірі площини. Камені під ногами зникали, замінюючись чорними провалами, через які доводилося перестрибувати, хоча фізично підлога була твердою. Це було схоже на біг крізь незавантажений рівень у шутері.

— Я не відчуваю ніг! — заверещав Моня.
Паша глянув на нього. Ноги Моні перетворилися на два миготливих трикутники. Він біг, перебираючи невидимими кінцівками.
— Не дивись униз! — гаркнув Паша, тягнучи його за комір жовтого плаща. — Поки ми думаємо, що ноги є, вони є! Це принцип спостерігача, чорт забирай! Вір у свої ноги, Моню!

Вони увірвалися до залу, де знаходився ручний термінал керування "Аргусом".
Це мало бути високотехнологічне приміщення. Але тепер воно виглядало як начерк олівцем. Консолі не мали об'єму. Кнопки були просто намальованими кружечками.

— Це дротяний каркас! — вигукнула Яна. Вона підбігла до терміналу. Її пальці проходили крізь клавіатуру. — Я не можу натиснути! Немає колізії! Я не можу взаємодіяти з об'єктом!

— Світло згасло, — тихо сказав Паша.
Він побачив, як зі стелі повільно опускається непроглядна темрява. Це не була відсутність лампочок. Це була відсутність простору. Стеля опускалася, стискаючи координати кімнати до нуля.

— У нас секунди! — Яна схопила інструмент, який дивом ще мав фізичну форму, та сама викрутка, і з розмаху встромила її туди, де мав бути головний роз'єм. — Пашо, тримай контакт! Замикай напряму!

Паша кинувся до щитка. Він схопив два товстих кабелі. Від них пашило жаром. Його руки тремтіли.
— Моню, якщо ми зараз помремо...
— То я тобі винен сто баксів! — крикнув Моня, який намагався своїм тілом прикрити консоль від падаючих текстур стелі.

— ЗАПУСК! — закричала Яна.

Паша з'єднав кабелі.
Іскра мала бути яскравою. Електричною.
Але іскри не було.

Замість вибуху, світ видав звук.
Це був звук, від якого заклало вуха, але не через гучність, а через його неправильність.
Звук ДЗЗЗЗ-КЛАЦ.
Як коли з розетки різко висмикують потужний прилад.

Стіни зникли.
Яна зникла.
Моня перетворився на точку і згас.
Сам Паша відчув, як його тіло розтягується в нескінченність, розбирається на атоми, а потім...
Настала синява.
Абсолютний, нестерпний, мертвий синій колір.
0x0000000 CRITICAL_PROCESS_DIED
На екрані його свідомості промайнули білі літери, які він не встиг прочитати. А потім синє змінилося білим шумом.
"Шшшшшшшш..."

КЛАЦ.

Звук удару. Глухий, пластиковий.
— ...курва, знову кінескоп сідає.

Паша розплющив очі.
Він не міг зрозуміти, де він.
Тільки що він був у катакомбах, тримав у руках розпечені кабелі майбутнього.
А зараз він дивився у стелю.
Стеля була жовтою. Не від сонця, а від старого тютюнового диму і плям від того, що сусіди зверху колись залили квартиру. Зі стику плит звисала смужка шпалер, що відклеїлася, схожа на сухий язик.

Спина боліла. Він лежав на чомусь незручному. Щось впивалося йому просто під лопатку.
Розкладачка - стара радянська розкладачка з брезенту, що провис до самої підлоги.

— Де... — спробував сказати він, але в горлі пересохло.

Він підвівся. Голова паморочилася, і нудило так, ніби він учора випив літр найдешевшого спирту «Рояль».
Він сидів у маленькій кімнаті, заставленій мотлохом. На стіні — килим із оленями. У кутку — лакована радянська шафа «стінка», за склом якої стояв кришталь, який ніхто ніколи не діставав.

Напроти нього, на табуретці, стояв телевізор «Електрон» з опуклим екраном. Зображення стрибало. Чорно-білі балерини танцювали в сірому тумані перешкод.
Музика. Ця проклята музика. Чайковський. «Лебедине озеро».
Та-да-да-дам...

Паша провів рукою по обличчю. Його щоки колола триденна щетина.
Він глянув на себе. На ньому була біла майка-алкоголічка, розтягнута і з жовтою плямою на животі, та сині тренувальні штани з витягнутими колінами.

"Що за маячня? — подумав він мляво. — Де мій костюм "Антискан"? Де Яна?"

Але думки плуталися. В його голові ніби хтось переписував жорсткий диск. Поверх спогадів про зонди і "Всевидюче Око" накладалося щось інше. Важке, сіре, липке.
«Павло Андрійович. 32 роки. Інженер 3-ї категорії на заводі важкого кранобудування "Краян". Зарплату не платили чотири місяці. Завтра скорочення. Вдома є тільки пів пачки макаронів і банка кільки».

Це було настільки реальним, що він майже повірив. Він згадав запах мастила в цеху. Згадав обличчя начальника цеху, Семена Петровича, який крав мідь.
— Ні, — прошепотів він. — Я Паша Зум. Я астрофізик. Я бачив восьмикутник у небі.

Він встав. Пружини розкладачки жалібно скрипнули. Він підійшов до вікна.
На вікні висіла марля замість тюлю.
Він виглянув надвір.
Сірий, похмурий двір. Дев'ятиповерхівки, «хрущовки» і «чешки» стояли, як бетонні надгробки. Біля під’їзду стояли "Жигулі" з відчиненим капотом, і мужик у кепці колупався в нутрощах машини. Діти грали палицями в калюжі.

Жодної реклами. Жодних голограм. Жодних дронів. Небо було суцільним білим молоком.
Паша перевів погляд на настінний календар, що висів на одному цвяху.
Календар був із фотографією голої жінки, що сидить на капоті червоного «Феррарі» — мрія, якої тут ні в кого не було.
Внизу великими цифрами: ЖОВТЕНЬ 1993.