4, 5

ГЛАВА 4. ПРОРОК У СМІТНИКУ

Спуск із «Садів Перемоги» до реальності був схожий на вихід із розгерметизованого шлюзу. Чим нижче опускався їхній граві-таксі, стара «Лада» з прикрученими знизу антигравітаційними подушками, тим бруднішим ставало повітря і тим густішим ставав мат на вулицях.

Район Пересипу тепер нагадував суміш Венеції та звалища електроніки. Будинки тут вростали у мул, перші поверхи були затоплені темною, маслянистою водою, в якій плавали пластикові пляшки та використані паливні елементи. Між будинками були перекинуті хисткі містки з рифленого заліза та спресованого сміття.

Яна Кац морщила свій ідеальний носик. Її білосніжний комбінезон і сріблясті чоботи виглядали тут як весільна сукня в свинарнику.

— Ти впевнений, що нам сюди? — запитала вона, переступаючи через калюжу, в якій відбивалася реклама засобу від кишкових паразитів. — Мій навігатор каже, що тут зона "підвищеної біологічної та соціальної небезпеки".

— Твій навігатор — сноб, Яно, — відповів Паша, впевнено прямуючи у найтемніший провулок. — Тут живе інтелект. Справжній, не штучний. Тут люди думають, як вижити, а не як набрати лайки.

Вони підійшли до закладу з гордою назвою «Бар "У дяді Жори"». Літера «Ж» давно відвалилася, тому напис читався як «Бар "У дяді... ори"», що цілком відповідало рівню акустики всередині. Це була типова «наливайка», вбудована в остов старого, ще радянського тролейбуса, що якимось дивом опинився на бетонному плінті.

Біля входу, на купі старих системних блоків, сидів Дід Микола.

Він був місцевою пам’яткою. Його вік не піддавався визначенню — десь між шістдесятьма і вічністю. Його борода нагадувала сплутане скловолокно, в якому застрягли крихти, мідний дріт і, можливо, дрібна цивілізація комах. Одягнений він був у кілька шарів светрів, поверх яких було накинуто плащ із ізоляційної фольги. На голові красувалася каска будівельника з написом «Обережно висока напруга!», до якої синьою ізострічкою були примотані дві телескопічні антени від радіоприймача.

Микола саме вів запеклу дискусію з порожньою пляшкою з-під синтетичного джину.

— Ентропія зростає, дурепа скляна! — кричав він на пляшку. — Ти порожня, розумієш? Інформація втрачена! Макростан змінився, а мікростан... тьху!

Паша підійшов ближче, зробивши знак Яні не робити різких рухів.

— Привіт, Миколо. Як зв'язок з космосом?

Дід завмер. Повільно підняв голову. Його очі були на диво ясними, яскраво-блакитними, як той самий «екран смерті». Вони контрастували з червоною, обвітреною шкірою обличчя.

— Пашка Зум, — проскрипів Микола. Потім перевів погляд на Яну. Примружився. — О, цифрова принцеса. Від тебе фонить, мала. Вимкни вай-фай у лівій нирці, заважаєш ефір слухати.

Яна здивовано торкнулася боку. У неї дійсно там був модуль медичного моніторингу.

— Він відчуває частоти? — прошепотіла вона Паші.

— Він відчуває все, що має електрику. Він — ходячий детектор поля.

Паша дістав із рюкзака "хабар" — пляшку справжнього, не синтезованого коньяку.

— Це тобі, Миколо. На охолодження процесора.

Дід прийняв дар із гідністю архієпископа. Він не став відкорковувати її, а приклав до вуха, ніби слухав шум моря в мушлі.

— Хороша рідина, — схвалив він. — В'язка. Теплоємність висока.

— Миколо, — Паша присів навпочіпки, щоб бути на одному рівні з дідом. — Розкажи нам про небо. Ти казав, що Царю Небесному нічим платити за світло.

Дід раптом спохмурнів. Він притиснув пляшку до грудей, як дитину.

— Нема кредитів, Пашо. Кредитна лінія вичерпана. Ти думаєш, чому вчора трамвай на Французькому бульварі зійшов із рейок? Га?

— Колія стара?

— Дурня! — гримнув дід так, що з «тролейбуса» визирнув переляканий бармен. — Колізія не прорахувалася! Трамвай і асфальт зайняли одні й ті самі координати в один момент часу. Помилка плаваючої коми. Float point error!

Яна зробила крок уперед.

— Ви знаєте про колізії?

Микола зміряв її поглядом, повним зневаги, змішаної з жалем.

— Дівчинко, я викладав теоретичну фізику в універі ще коли твій дід вчився писати слово "х#й" на паркані. Я захищав докторську по термодинаміці чорних дір!

Він поліз у кишеню свого фольгового плаща і дістав звідти плату. Це була старезна відеокарта, масивна, з трьома вентиляторами, вкрита пилом століть.

— Дивіться. — Він тицьнув пальцем у кремнієвий кристал чіпа. — Це ікона. Образ і подоба Його.

— Кого? — спитала Яна.

— Адміна! Деміурга! — Микола підняв палець до неба. — Весь світ — це термодинамічна система, що обробляє інформацію. Чули про принцип Ландауера?

Яна кивнула.

— Стирання одного біта інформації призводить до виділення теплоти.

— Ооооот! — протягнув дід, задоволений. — Розумна. А тепер подивіться навколо! Чому так спекотно? Га? Глобальне потепління? CO2? Дідька лисого! Це тепловиділення процесора!

Він підхопився на ноги, розмахуючи відеокартою як хрестом. Його понесло.

— Ми занадто багато думаємо! Ми створюємо петабайти сміття щодня. Фотки котів, тік-токи, біржові звіти, твої, Пашо, знімки галактик! Це все — дані! І Система мусить це обробляти. А коли дані зникають, коли ми вмираємо, коли ми забуваємо — виділяється тепло. Ми гріємося, бо кулер не стягує! Термопаста висохла! Висохла термопаста у Господа Бога на радіаторі!

Він зробив великий ковток прямо з горла принесеного коньяку, навіть не поморщившись.

— Ви чули? У пустелі Сахара вчора випав сніг. А в Антарктиді зацвіли кактуси. Знаєте що це? Це артефакти компресії! Джипег побився! Блоки переплутані!

Паша глянув на Яну. Вона стояла бліда, кусаючи губу. Її очі швидко бігали, аналізуючи слова божевільного.

— Це звучить як... Thermal Throttling, — тихо сказала вона. — Коли чіп перегрівається, він починає пропускати такти. Знижувати частоту.

— Так! — закричав Микола, почувши знайомий термін. — Тротять! Нас тротять, курви! Час сповільнюється. Ви помітили, як дні стали коротшими? Не за сонцем, а за відчуттями? Ти тільки встав, випив, а вже вечір. Лаг!