2, 3

ГЛАВА 2. ПРИВОЗ 3.0

Одеса вміла берегти свої святині. Імперії падали, рівень моря піднімався, валюти перетворювалися на сміття, а Привоз стояв. Він був як гігантський шлунок міста: вічно голодний, шумний і здатний перетравити що завгодно — від свіжовиловлених кефалей до секретних ключів шифрування банківської системи Швейцарії.

Коли Паша Ткаченко під’їжджав до південних воріт ринку, його електроскутер заскрипів гальмами, протестуючи проти бруківки, яку, здавалося, не міняли з позаминулого століття. Вона була масна від риб’ячого жиру та мастила дроїдів.

Над головою висіла гігантська голограма: «ПРИВОЗ. Вхід вільний. Вихід — платний (жарт)». Під літерою «О» мерехтіло дрібними літерами: «Територія вільної торгівлі даними та органікою. Адміністрація не несе відповідальності за психотравми, отримані внаслідок торгу».

Паша натягнув кепку на очі. Тут його знали, але краще не привертати зайвої уваги. У цьому місці погляд був найдорожчою валютою. Якщо ти на щось подивився довше трьох секунд — ти або це купуєш, або крадеш, або це вже краде твою біометрію.

Він пірнув у людський, і не зовсім людський, потік.

Повітря тут було густим, його можна було різати ножем. Пахло сумішшю гострого перцю, дешевого пластику, озону від оголених дротів, прянощів для плову та смаженою відеокартою.

— Свіжа пам'ять! Тільки з заводу, ще тепла! — горлав мужик з трьома механічними руками, стоячи біля гори розсипаних чіпів пам'яті, схожих на чорне насіння. — Купуємо терабайтик, розширюємо свідомість, тьотю, не проходьте повз, вашому онуку треба кудись складати порно!

— Антівірус, кошерний антівірус! — перебивав його сусід, чия шкіра мала неприродно синій відтінок через передозування сріблом. — Блокує все: трояни, податкову, тещу!

Паша протискувався крізь натовп. Вузенькі проходи між контейнерами були заставлені мішками з «екологічно чистою» картоплею, насправді вирощеною на гідропоніці в підвалах Молдаванки, та серверами, що гуділи, як вулики.

Привоз 3.0 був архітектурним монстром. Старі, іржаві навіси, під якими ще за часів бабусь торгували молоком, тепер слугували дахом для високотехнологічного чорного ринку. Кабелі звисали ліанами, переплітаючись із в'язками сушених бичків. Вода капала з конденсаторів охолодження прямо на голови перехожим.

Паша минав ряди «м’ясорубки» — сектору, де продавали імпланти.
Тут, на прилавках, викладених білим кахлем, серед шматків справжньої свинини, лежали кібернетичні кінцівки.

— Молодий чоловіче! — схопила його за лікоть жінка неосяжних розмірів у брудному фартусі. Її ліве око було замінено на грубий оптичний сенсор червоного кольору. — Гляньте на це око! "Нікон", оптика! Бачить крізь одяг, крізь стіни, бачить навіть, де ваш дід сховав золото! Знято з живого... е-е-е, з майже нового донора! Тільки сьогодні віддам за пів ціни!

— У мене свої, дякую, — буркнув Паша, вириваючись.
— Та хіба то очі? — крикнула вона йому в спину. — То ж сміття! З ними ви ніколи не побачите істину!

Паша здригнувся. Вона не знала, наскільки влучила в ціль.
"Істина..." — подумав він. Істина тепер виглядала як низькополігональний восьмикутник.

Йому треба було в Рибний Ряд. Це було серце Привозу. Найглибше і найтемніше місце. Там панувала волога і Моня Шпіцель.

Моня «Терабайт» тримав свій куток між рядами свіжої тюльки і контейнерами з контрабандною чорною ікрою, синтезованою з нафти, але на смак кращою за справжню. Його «магазин» являв собою броньований контейнер, пофарбований у рожевий колір, поверх якого висів неоновий напис: "ША! Ми вже відкриті".

Паша підійшов до прилавка. На кризі лежали здоровенні соми, але в їхніх відкритих ротах замість нутрощів блищали порти та роз'єми для квантових конекторів.

За прилавком сидів сам Моня. Це був маленький чоловічок, схожий на щура, який раптово розбагатів і вирішив стати джентльменом. Він носив шовковий халат поверх засаленої майки-алкоголічки, а на носі в нього сиділи старомодні окуляри з такою товстою оправою, що вона, здавалося, важила більше за його голову.

Моня саме лускав креветки, викидаючи хітинові панцири прямо на підлогу, де їх миттєво поглинав маленький робот-прибиральник.

— І що я бачу? — не піднімаючи голови, промовив Моня. — Це ж Паша Зум. Людина, яка дивиться на зірки замість того, щоб дивитися на курси валют. Що привело тебе в нашу скромну синагогу комерції? Прийшов продати нирку чи купити совісті? Совість сьогодні в дефіциті, вчора депутати всю розібрали.

— Привіт, Моню. Мені треба дещо перевірити. Залізо, — Паша оперся на прилавок. Стіл був липким.

Моня підняв голову. Його очі за окулярами були напрочуд проникливими. В одному оці щось швидко оберталося — кругова діаграма аналізу співрозмовника.

— Залізо? Твій антикваріат? Пашо, я тобі казав: здай той телескоп у музей і купи собі нормальний "Око-Нейро". Я можу тобі прошити його так, що ти будеш бачити голих ангелів на сьомому небі.

— Мій телескоп показує те, чого не показує нейромережа, Моню.

Інтонація Паші змусила Моню завмерти. Він відклав креветку, витер руки об халат і уважно подивився на гостя. Одеський гумор на мить зник з його обличчя, поступившись місцем холодній увазі хакера.

— Що ти бачив?

— Ти не повіриш.

— Я? Я не повірю? — Моня хмикнув, махнувши рукою. — Пашо, я бачив, як мер міста крав гроші з міського бюджету через блокчейн дитячого садка, використовуючи як ключ фотографію своєї коханки. Я бачив код, який змушує тостери співати гімн України. Я бачив усе. Кажи.

Паша нахилився ближче, знизивши голос, хоча на Привозі кричали так, що почути їх було неможливо.

— Я бачив Андромеду. У лоу-полі. Вона промалювалася, Моню. Як у грі. Спочатку квадратна пляма, а потім — бац! — і деталі. Затримка десь нуль-чотири секунди.

Моня мовчав. Він повільно зняв окуляри, подихав на них, протер краєм халата. Потім знову надів.