Кілька наступних днів пройшли для Аліси в атмосфері невизначеності. Вона знову зосередилася на роботі, намагаючись забути все, що сталося між нею і Максимом. Але кожен погляд, кожен мимовільний жест, кожне слово, що виходило з його вуст, залишали в її серці невідоме почуття. Вона не могла позбутися цього.
Максим, здавалося, залишався таким же холодним, відстороненим, як і раніше. Але чи справді він був таким? Аліса все частіше помічала, як його погляд затримувався на ній, як він іноді говорив більше, ніж звичайно, коли це стосувалося роботи. І це тривожило її більше, ніж вона готова була визнати.
Одного вечора, коли Аліса залишилася працювати пізно, в офісі знову з’явився Максим. Цього разу він зайшов без попередження і підійшов до її столу, мовчки спостерігаючи за її роботою.
— Ти не збираєшся йти додому? — його голос був м'яким, але в ньому знову звучала та ж невідома турбота, яку вона не могла ігнорувати.
Аліса зітхнула, відриваючи погляд від екрана.
— Є ще кілька завдань, — відповіла вона, намагаючись не зустріти його погляду.
— Ти завжди така — прагнеш завершити все і не просити допомоги, — сказав він, його тон став ще м’якшим. — Але ми ж не робимо це наодинці. Це ж командна робота, чи не так?
Вона зупинилася, задерши погляд, і зустрілася з його очима. Тієї миті вона побачила, як у його погляді з’явилася та сама глибина, яку вона колись помічала, коли він говорив щось важливе. Щось було в його словах, в його тоні, що змушувало її серце битись швидше. Це не було просто професійною турботою. Це була інша сторона Максима, яку вона, здавалося, щойно почала розуміти.
— Я справлюсь, — сказала вона, голосно намагаючись зробити акцент на своїй незалежності.
Максим мить дивився на неї, а потім, не кажучи ані слова, витягнув зі столу документи, які вона залишила на столі, і почав розглядати їх.
— Ти вперта, — тихо промовив він, але в його голосі звучало не тільки розчарування. Це була швидше певна усмішка, яка скривила його губи. — І це саме те, що я люблю в тобі.
Аліса відчула, як її серце пропустило удар. Його слова не були просто компліментом. Вони торкнулися чогось глибшого, ніж просто слова похвали.
Вона повернула погляд до екрану і намагалася сконцентруватися на своїх задачах, але його присутність стала для неї настільки очевидною, що вона не могла більше зосередитися. Її розум блукав, і всі її думки знову поверталися до того, що між ними сталося. Чи дійсно він мав на увазі те, що сказав? Чи це було просто бажання підтримати її, як колегу, як партнера по роботі?
Максим, здається, не помічав її хвилювання. Він продовжував оглядати матеріали на її столі, іноді кидаючи їй погляд, і, зрештою, зібрався йти.
— Може, завтра хоч на годину вирвешся з роботи? — запитав він, піднявшись з її столу.
Аліса сприйняла його питання не як запрошення на зустріч або вечерю, а як невимушену бесіду, одну з тих маленьких моментів, коли між ними можна було б поговорити. Однак вона не була готова відповісти на це питання зараз.
— Я подумаю, — лише сказала вона, не намагаючись приховати свою невизначеність.
Максим кивнув, і, перш ніж вийти з кімнати, оглянувся на неї, знову залишаючи її наодинці з власними думками.
Аліса сиділа за столом і відчувала, як її серце б’ється швидше. Всі ці маленькі моменти, ці деталі, ці слова — вони не могли бути випадковими. Вона намагалась залишити все на робочому рівні, але кожен погляд Максима, кожен його жест нагадували їй про те, що все, чого вона уникала, вже давно почало втілюватися в її життя. І тепер питання було в іншому: чи зможе вона зберегти свою рівновагу, чи готова вона до того, щоб все змінилося?
Тієї ночі, повернувшись додому, Аліса заснула важко, сподіваючись, що зможе прокинутись і відпустити всі ці думки. Але її серце підказувало їй, що найближчими днями все буде по-іншому.