Наступні кілька днів у їхній роботі не було жодних змін, окрім постійного напруження, яке повзло між ними, наче невидимий туман. Кожен жест, кожне слово, навіть короткий погляд ставали іншими. Це був парадокс: вони старалися зберігати відстань, але чим більше уникали близькості, тим сильніше вона тягнула їх один до одного.
Аліса все частіше знаходила себе в кабінеті Максима, не тільки через роботу. Вона помітила, як її думки мимоволі поверталися до нього, до його холодного вигляду, коли він залишався відстороненим, і до тих миттєвих теплих моментів, коли його погляд м'яко торкався її. Вона навіть не могла зрозуміти, чому так хвилюється: це лише робота, лише професіоналізм.
Але іноді, коли її рука торкалася його, а він, ніби ненавмисно, затримував погляд на її обличчі, вона відчувала, що між ними є щось більше. Вона могла б запитати себе, чому не тримає дистанцію, чому це не припиняється, але жодна відповідь не здавалася достатньо правдоподібною.
Максим був все таким же холодним і неприступним, але тепер між ними було щось, що важко було назвати лише професійним ставленням. Він помічав, як його серце прискорюється, коли Аліса дивиться на нього. І він не міг пояснити, чому це стало настільки складним.
Зранку він вирішив піти на невеликий крок. Він знав, що їй потрібна допомога, що вона на межі виснаження. І, навіть якщо він не міг зізнатися собі, він відчував, що саме це допоможе йому впоратися з внутрішнім напруженням. Він запросив її на обід — просте запрошення, яке мало вигляд звичайної професійної пропозиції.
— Якщо хочеш, можемо обідати разом, — сказав він, ніяк не виказуючи своїх справжніх намірів. — Потрібно обговорити деталі.
Аліса лише кивнула, хоча всередині вже почула цей тонкий сигнал. Вона відчула, як її серце трохи прискорилось, але при цьому намагалася зберігати спокій.
— Добре, — відповіла вона, хоча й усвідомлювала, що це не було простим професійним запрошенням.
Вони вийшли з офісу, і навіть у тому маленькому кроку, який вони зробили разом, було більше, ніж просто їжа. Вони сиділи один напроти одного в кафе, розмовляючи про роботу, але все більше відчували між собою невидимий зв'язок. І хоча вони обоє намагалися тримати свою дистанцію, це було вже неможливо.
— Я все більше думаю, що ми забагато уваги приділяємо деталям, — несподівано сказав Максим, відставивши чашку. — Можливо, нам слід змінити підхід до проекту.
Аліса подивилася на нього, намагаючись зрозуміти, чи це була просто чергова професійна розмова, чи він насправді мав на увазі щось більше.
— Можливо, — відповіла вона обережно, намагаючись не показувати, що її думки потрапили на іншу територію. — Але це велика відповідальність.
— Ти справді хочеш на це взятися? — його питання прозвучало як виклик, і вона миттєво відчула, що це не було просто питання про проект.
Аліса замислилась, як зазвичай робила, коли він кидав їй виклик. Вона не знала, чому це питання зачепило її, чому вона не могла відповісти просто.
— Я готова, — сказала вона, і її голос звучав впевнено, але в глибині душі вона відчувала, що це не лише про роботу. Це було про все, що відбувалося між ними.
Максим помітив зміну в її погляді, і це не залишилося непоміченим для нього. Він також не міг відвести погляд від її очей, навіть якщо намагався приховати це.
З тих пір вони більше не говорили про роботу. Але, сидячи разом, на тому обіді, в тій маленькій кав'ярні, Аліса і Максим відчули, що їхня професійна стіна почала давати тріщини.