Літак здіймався над ранковим Києвом, прорізаючи легку хмарність. Аліса сиділа біля вікна, спостерігаючи, як місто повільно зникає з поля зору. Поруч — Максим. Вони не говорили вже хвилин п’ятнадцять, але тиша не була незручною. Навпаки — в ній було щось заспокійливе. Кожен думав своє, кожен мав власний ритм.
— Ви літали раніше до Лондона? — спитав він, порушивши мовчанку.
— Один раз. На мовне стажування. Університет послав на два тижні.
— І які враження?
— Осінній Тауер, мокрий Трафальгар і чорний чай з лимоном. І самотність. Дивно, але навіть серед тисяч людей я почувалася дуже наодинці.
Максим подивився на неї боковим поглядом. У цих словах було щось щемке. І знайоме.
— Самотність — це не коли ти один. Це коли поряд не з ким говорити чесно.
— Ви завжди говорите чесно? — запитала вона, не відводячи очей від ілюмінатора.
— Колись — ні. Тепер — майже завжди. Це дорого коштує, але вигідно в довготривалій перспективі.
Аліса усміхнулася. Вона не знала, чи це була гра, чи щось більше. Але вона вчилася не тиснути, не лізти з питаннями. Вона бачила, що перед нею людина, яка роками звикала до тиші всередині.
---
У Лондоні дощ зустрів їх уже в аеропорту. Дрібний, невидимий, але настирний — типово британський. Водій уже чекав на них із табличкою, і Максим жестом запропонував Алісі першою зайти в авто.
Їх оселили в одному готелі, але на різних поверхах. Її номер був світлий, із великим вікном, що виходило на Темзу. Вона поклала валізу й довго стояла біля вікна, поки телефон не засвітився новим повідомленням:
Максим Орлов: Зустрічаємось через годину в холі. Вечеря з партнерами. Візьміть презентацію, раптом знадобиться.
Вона швидко перевдяглася в темно-зелену сукню та зібрала волосся. Віддзеркалення в дзеркалі раптом здалося їй занадто дорослим. Ця дівчина більше не виглядала стажеркою. І це її лякало.
У ресторані панувала стримана розкіш. За столом сиділи англомовні бізнесмени — троє чоловіків і одна жінка з різко профільованими рисами. Максим представив Алісу коротко, без надлишкової уваги. Але коли вона заговорила, всі обернулися до неї — її англійська була бездоганною, її аналіз — чітким, її погляд — зосередженим.
Максим мовчки спостерігав. Його ніколи не цікавили слова про «жіночу силу» в бізнесі, поки він не побачив, як ця сила працює. І зараз вона сиділа поруч із ним — спокійна, розумна, жива. Йому не довелося захищати її або виправдовувати. Вона справлялась сама. І справлялась блискуче.
Коли вечеря завершилася, і вони повернулися в готель, Максим затримався з нею в холі.
— Ви здивували всіх.
— Добре здивування? — запитала вона, злегка насмішкувато.
— Найкраще. Ваша аналітика — це окрема розмова. Але ще більше вразило, як ви трималися. Ви не розгубились.
— Я вчилась на житті. А життя не завжди лагідне вчителька.
Він на мить спинився. Ці слова вдарили по ньому сильніше, ніж вона могла уявити. Бо саме так — через досвід, біль і втрати — він сам колись навчився не здаватися.
— До завтра, Алісо. Гарного відпочинку, — сказав він нарешті, повернувшись до ліфта.
— І вам, пане Орлов.
І коли двері за ним зачинились, вона вперше зловила себе на тому, що не хоче, аби завтра він знову став холодним, стриманим і далеким. Бо щось сьогодні тріснуло. І цей тріск був не лише в його голосі.