Розділ 11

Олександра почула стукіт в двері, відкрила очі. Навкруги ще було темно. Вона провела рукою по ліжку, щоб розбудити Метиста але нікого не намацала. Хлопця не було. Саша відразу прокинулася зпереляку. В двері неприпиняли стукати і вона розуміла, що потрібно їх відчинити поки не вибили. От тільки йти боялася. Невже бандити приперлися? 

- Метист? - тихо покликала в надії, що він десь поруч, десь в хаті. - Ей, ти де? - у відповідь тиша. Зрозумівши, що вона одна, оголена на чужому ліжку, в чужій хатині, а за дверима хтось яро не міг достукатися - Саша почала панікувати. Тільки не це!

Дівчина згадала про пістолет під подушкою бандита і кинулася шукати його от тільки не знайшла. 

- Олександра! - почувся голос за дверима. - Кохана, ти там? Це я Петро. Відчини!

- Петро?! Що він тут роб… - Саша категорично махала головою, що не хоче йому відчиняти. 

Ні! Ні! Де він тут взявся?!  

Тільки не він. Тільки не Петро!

- Кохана, якщо не відчиниш я виб'ю ці кляті двері! - все вмовляв її він.

Руки Олександри почали тремтіти так, що аж пальці ковдри втримати не могли. А раптом за дверима ще й батько? Саша знала характер свого " татуся ", тож перелякалася до смерті. І пістолета не було, щоб вбити себе. До чого дожилася, це як потрібно було боятися батька, щоб від цього страху хотіти померти… на місці. Боже!  

- Саша! - Петро не замовкав. Дівчина мовчала і сиділа тихо ніби її немає. - Відчиняй стерво! З ким ти там закрилася?! З ким втекла з нашого весілля?! Хвойда! Відчиняй! - легкій стук перетворився на страшне бухкання. Петро неначе бухкав по дверях не руками, а ногами. Боже!

Саша присіла на ліжку закривши вуха долонями щоб не чути його криків і заплющила очі. 

- С*ка! Ти зрадила мене! Вб'ю!!! - крикнув Петро в останній раз і вибив двері, влетів всередину.

- Не торкайся мене! - Саша аж охрипла від власного крику. Вона боялася, що її наречений буде її бити.

- Я і не торкався, ти сама вляглася на мені, - голос Метиста почувся зовсім поруч. - Що за дівки пішли, самі лізуть, а потім кричать, що їх гвалтують, - Метист своїм сонним хрипом повернув її до реальності.

Дівчина зрозуміла, що спала на бандиту, їй наснився страшний сон і вона… сиділа з боку впираючись руками в його торс, неначе хотіла відштовхнути від себе чи вдарити. Відбивалася від Петра, а постраждав бандит. Ох!

- Здається мені жахіття наснилися, - прикрила пальцями очі. Видихнула з полегшенням від того, що той бісів Петро їй тільки приснився.

- Тільки не кажи, що тебе у ві сні гвалтували, - Метист як нічого не сталося повернувся на бік до дівчини спиною. Вмостився спати далі.

- Ти що смієшся? - Олександра не бачила вираза його обличчя але відчувала, що він посміхався. Насміхався над нею і її страхами.  

- Ні. Сплю.

- Знаю я, як ти спиш. Весело йому. А мені психолог скоро знадобиться… справжній. Господи, скоріше б вже ранок. Я мабуть не засну. - Дівчина витріщалася на потолок ніби намагалася там в темряві щось розгледіти. В неї ще й досі руки тряслися через дурнуватий сон. 

Невже вона дійсно боялася Перта? Чи боялася його реакції? Як він себе поведе коли Саша повернеться додому? Невже і дійсно вб'є? 

Якщо не вб'є Петро то батько точно…

***

Ні, так справа не піде!

Довго лежати на голодний шлунок, а тим паче спати - не виходило.

Саша крутилася з боку на бік весь час думаючи про їжу, вона б їй і приснилася, якби дівчина змогла заснути. Реально краще б снилася їжа ніж розлючений Петро.

- Метист ти спиш? - поклала руку йому на плече. - Спиш?

- Хіба ти даси? - буркнув невдоволено і заворушив плечем. - Знову страшний сон? 

- Ні. Я взагалі більше не можу заснути. Давай діставай його, - тихо прошепотіла Метисту на вухо.

- Кого? - різко піднявши голову, перепитав не розуміючи, чого вона від нього хоче. 

- Хліб той, що миші гризли, - аж слину проковтнула. Такою голодною дівчина ще в житті не була. - Я їсти хочу. 

- Я що схожий на офіціанта? - бурчав собі під ніс встаючи з ліжка.

- Я звісно з'їла б краще шматочок пирога чи шоколадку але…

- Тут тобі не кондитерський цех, чорт, - хлопець в темноті перечепився об щось і вилаявся. - Скажи спасибі і за це.

- Спасибі, але я люблю шоколад.

- Ось чому ти така солодка. Тому, що любиш солодке. - Він присів на край ліжка та віддав їй шматок хліба, який намацав на столі.

- В якому сенсі солодка?! - Олександра перед тим, як їсти, спочатку понюхала той хліб. Пацюками не тхнув, вже добре.

- У всіх, - відповів згадуючи як цілував її майже медові губки. - Доречі, я коли брав на вулиці тазик, бачив там суниця росте. Забув тобі сказати.

- В мене алергія на полуницю, тож… мабуть і суницю не можна, - дівчина відламала хліб і кинула до роту.

- Алергія?

- Так, буду чухатися.

- Реально?!

- Так.

- Який жах. Ну тоді сидітимеш на хлібі і

воді, - засміявся.

- Краще на шоколадках.

Коли сміх скінчився, Саша стала серйозною. Вона… не збиралася так просто здаватися і все ж таки потрібно було довести справу до кінця.  

- Доречі, як твоя нога?

- Не болить. - Провела рукою по перев'язці. Вона хотіла змінити тему і не мала наміру обговорювати свою п'яту. - Поцілуй мене, - попросила Саша, намагаючись хоч якось привернути увагу Метиста до її скромної персони.

- Що? - він застиг на місці, хоч в планах було прилягти поруч.

- Те, що чув.

- Не починай… Ти ж говорила, що я слимак.

- Та годі! Ти добре знаєш, що класно цілуєшся, і що ніякий не слимак. Мене в житті ніхто так не цілував.

- А як же твій Петро?

- Не нагадуй про нього бо знову присниться.

- Ти ненормальна дівка, ти в курсі?

- Тому що мене ніхто не цілував?

- Значить вони ідіоти якщо не робили цього.

- Це ти ідіот… скоріше, я ідіотка, яка клянчить поцілунок у бандита. А повинна була сьогодні цілуватися зі своїм так званим чоловіком. В мене повинна була бути шлюбна ніч, а я невідомо де…