Розділ 7

Петро не знав чому довірився цій Анжелі, і що взагалі робить з нею в ресторані свого батька, який слава Богу десь поїхав після ганебного НЕ весілля свого сина. 

Батьки Петра були розлучені. Мама теж приїздила до церкви і теж все бачила, як і всі інші триста людей (гостей). Та що там гості, це вже мабуть по всіх новинах і по всьому інтернету розлетілося. На його так званому горі, ті чортові, безсовісні люди ще кучу бабла зароблять. Чому світ такий жорстокий? Хоча це не світ, це люди. Навіщо спирати на світ, якщо ми і самі здатні на ненависть, всілякі зради, вбивства. 

- Петре, ну чому ти як не свій? - дівчина поправила своє доволі таки об'ємне декольте. Груди з святкової сукні так і випадали з вирізу, але Петро навіть не дивився туди. - Поводиш себе як чужий. Це ж твій ресторан. 

- Мого батька, - хотів за звичкою поправити краватку але виявилося, що її на шиї не було. Зняв і не помітив. Весь на нервах. Ще й мабуть викинув.

- Та яка різниця. Сідай, не стій. - Анжела вмостила свою попу на перший попавший стілець. Кивнула йому, щоб сядав навпроти. Звісно ж добре, якщо сидів би поруч але так буде краще видно її груди. Підходящий ракурс.

- Відчуваю себе останнім мудаком. Так паскудно, - хлопець зняв піджак. Присів. Кинув оком на здоровенний стіл на якому чого тільки не було. Вони з Анжелою це все самі не з'їдять, тим паче, що хотілося лише пити. Пити! Пити! І пити! А краще б взагалі напитися і не прокинутися завтра, щоб не бачити в новинах, як всі обговорюють його прокляте весілля. Так, це весілля неначе хто прокляв… чи його.

- Добре, що офіціантів відпустили. Правда не всіх, - вона побачила дівчину офіціантку, яка стояла в стороні і кивала чи потрібно до них підійти. Анжела кивнула, що непотрібно, щоб дівка вшивалася і не заважала її "щастю".

- Ти точно не знаєш куди могла моя Саша подітися? - карі очі ледь стримувалися, щоб не пустити сльозу. Петро ніяк не міг повірити, що його кохана здатна на таке.

- Клянусь. Я сама в шоці. - Коли він промовив " моя Саша" Анжелі хотілося кинути пляшку шампанського об підлогу зі злості, яку вона вже встигла взяти зі столу. Петро все ще вважав Олександру своєю і це бісило дівчину.

- Невже втекла з коханцем? - взявся руками за волосся. Його мучили безглузді думки.

- Не суши собі мізки. Її батько так це не залишить, він все одно її знайде тоді і дізнаємось, а поки що… Вип'єм?

- А там є щось міцніше? - підняв голову, розправив плечі зазираючи по столу в пошуках горілки… чи коньяку.

***

- Я не ревную! З якого дива?!... Ця лялька мені ніхто! - бандит ходив туди-сюди по кімнаті. Коли ця наречена почала говорити про свого коханого жениха, захотілося вбити… їх обох, причому її першу. Ну, звісно ж, цей так званий наречений мабуть справжнісінький мільйонер красунчик, за яким сохнуть всі її подружки, а заміж він бере її. Хіба ж можна таким не похизуватися. Метист і сам би вибрав її, а не тих подруг. Було щось в цій дівчині такого загадкового. Вона з вигляду, як ніжний, тендітний Янгол, а от коли починає говорити та виводити його, то стає схожою на справжнісіньку відьму. Ну, це і не дивно, адже в от таких татових доньок немає кнопки " Stop ". Її не вимкнеш і не поясниш, що ти невихована, розбещена дурепа, яка гадає, що за татусеві гроші їй дозволено все… і навіть тріпати нерви.

Але, як би там не було, а знущатися з дівки не варто. В тій " в'язниці " і справді спекотно...

Саша продовжувала сидіти на лавці нагнувши голову. Вона весь час перебирала в голові, хто б міг зважитися на таке, а саме - замовити її. Кому вона перейшла дорогу? Чи можливо це її татусь до грався? З його характером це запросто. Олександра здогадувалася, що в батька є вороги, то можливо це хтось із них?!... Але, ці люди явно не знали того, що батько не любить її і ніколи не любив. Він ставився до Саши, як до чужої. І нізащо на Світі не стане платити цим бандюкам, щоб визволити її. А це означало тільки одне - її вб'ють, тим паче, що вона побачила обличчя одного із них. Після такого її, як свідка, живою точно не залишать. Вони вже її вбивають потроху - не випускають на свіже повітря, не дають ні їжі ні води. Мабуть чекають поки задихнеться або помре від обезводнення. 

Олександра здригнулась, коли почула, як відчиняються двері. Вона із страшним серцебиттям продовжувала сидіти на місці. В голові тисяча запитань:

Чого прийшов?! Може вже вбивати? Може надумався гвалтувати? А може прийшов карати за те, що стукала босоніжком в двері? А може зараз вивезе в ліс і пристрелить?!

Бандит стояв в дверях. Той самий красень з блакитними очима. Він дико вивчав її обличчя не зводячи погляду. Саша зрозуміла, що також дивно дивиться на його неймовірні риси обличчя. Вона вже не боялася роздивлятися, як тоді, коли він зняв маску. І аж тепер помітила, що над його бровою є рубець. Невеличкий рубець. Але це не відлякувало, а навпаки притягувало, манило. Бандит в ту хвилину був до чортиків сексуальним. 

- Я води приніс, - протягнув їй кружку. - На свіже повітря не виведу, це суперечить правилам, але… двері побудуть трохи відчиненими. - Він говорив, а дівчина повільно підвівшись із лавки, неквапливо взяла кружку із його руки. Вона прислухалася, чи в будинку є ще хтось, але… більше жодних голосів.

- Дякую, - зробила кілька ковтків.

- О, то ви мадам ще й знаєте це слово?! - здивовано запитував бандит. Він чомусь зненавидів Олександру з першої хвилини їх зустрічі. А чому, дівчина не могла зрозуміти. Цей хлопець ставився до неї, як до заклятого ворога і постійно насміхався. В чому причина адже вони навіть не знайомі і не зустрічалися ніколи? 

- Яке слово?! - наречена поставила кружку на лавку і присіла поряд. Вона згадала, що розпатлана, тож почала пригрібати волосся пальцями, закинувши їх на ліве плече. Ще й мабуть туш потекла, коли плакала, а дзеркала не було. Їй було ніяково, що бандит дивиться на неї… Може тому він і витріщався на так зване зарюмсане опудало?

- "Дякую".

- Ти здивуєшся, але я ще багато хороших слів знаю.