Частина 14

Як мої «любі друзі» і обіцяли взяли мене з собою і купили мені морозиво. Ми сиділи у парку і їли морозиво. Марта фісташкове, Ромео шоколадне, а я білий пломбір зі шматочками манго.

— ви зрадники! — сказала я, коли згадала, що  вони зробили на кухні.

Роман: ніфіга не зрадники.

— він мене поцілував, — швидко вимовила я.

Марта: ну ми бачили,— звісно вони бачили. Хто ж свистів і плескав у долоні. Це ці двоє, а потім до них підтягнулися інші.

Роман: це нормально, він ж твій хлопець. Що ж тут такого? — ну ще одній людині можна розповісти. Нічого мені Міша не зробить. Напевно.

— фіктивний, — виправила його я.

Роман: що?

— фіктивний хлопець, — повторила я.

Роман: ви нормальні? Так, ви нормальні? — в нього щось занадто емоційна реакція, — Ніка, ти вже третя з вас, яка має фіктивного хлопця і все це переросло у велике кохання. Хто наступний? — і подивився він на Марту.

Марта: не буде ніякого фіктивного хлопця.

— воно не переросте у велике кохання, тому що Михайло Мудрик,  ще досі закоханий у свою наречену, яка померла у нього на руках.

Роман: я колись збожеволію. З вами і з всім. Я був у Англії і все було спокійно.

— не ний. 

Марта: вірно. Він поцілував і все?

— слава богу, що все. А то він б сказав мені, що шкодує.

Роман: ну він не сказав.

— сказав, ще й як сказав.

Марта: придурок, — я хотіла вкусити морозиво і то воно впало на траву.

— просто прекрасно. Сказав, що він був п'яним і не повинен був цього робити.

Марта: він знущається?

— не знаю.

Роман: те, що у тверезого на думці, у п'яного на язиці.

— ти також таке практикуєш?

Роман: ні. Я просто не п'ю.

— звісно, не п'єш.

Роман: їдемо мені, ще валізи збирати.

— ти вже їдеш?

Марта: і коли ти думав нам це сказати?

Роман: та робота кличе. Зараз кажу.

— як завжди, люба подружко, ми з тобою в танку.

Марта: як прекрасно.

— а ким ти працюєш? — запитала я, бо хлопець постійно переводив тему.

Марта: до речі. Ми ж знаємо, що ти працюєш у Лондоні, а ким саме не знаємо.

Роман: хіба зараз це важливо?  Ходімо допоможете, — ми з Мартою лише посміхнулись. А це означало, що він сам все зробить. Ми будемо, як моральна підтримка.

Коли ми приїхали, то в дверях стояв Михайло, ніби він знав, що зараз саме ми увійдемо у дім. Софія назвала б це зв'язком. «Ви закохані і він відчув, що ти прийшла», — сказала б дівчина.

— Міша? — перше, що я сказала, коли його побачила.

Марта: ти що тут в дверях стояв і чекав? — звісно, як вона це б не сказала.

Міша: я що немаю, що робити, щоб стояти і чекати на вас, — а це трошки обідно прозвучало.

Роман: звісно, що не маєш, — комбо. Удар нище пояса. Добре, що я не почала танцювати.

Міша: Ніка, ми можемо поговорити?

Марта: я ж казала, що він стояв і чекав, — сказала дівчина до нашого братка.

Міша: я може тут є і все чую.

Марта: та? А я  не помітила. Думаю, що за муха бринить, — знову удар нище пояса.

— ми не можемо з тобою поговорити. Я думаю, що ти все мені сказав, що думав. В мене немає часу мені потрібно йти, — я помітила, що мої друзі десь зникли.

Міша: але...

— пізніше, Міша, пізніше, — і попрямувала до кімнати Ромео, — ви мене там кинули, — заявила я, коли зайшла в кімнату.

Роман: було дуже приємно знущатися з Михайла, але потрібно зібрати ці всі речі, — вказав на одяг, який валявся на його ліжку.

Оксана: а що ви тут робите? — в кімнату зайшла дівчина, — а то ти вже їдеш?

Роман: як бачиш. Я ж тобі вчора казав.

— може ми підемо тихо і непомітно?— прошепотіла я Марті.

Марта: так слушна думка, — і ми помалу почали віддалятися.

Роман: куди це ви поспішаєте? — блііііін, все таки помітив. У нас не вийшло бути не помітними.

— по лимонад, — сказала я, що перше спало на думку.

Роман: лимонад?

Марта: та, ти знаєш, як жарко.

Роман: та ні. Тут кондиціонер працює.

Марта: який придурок їх тут вліпив?

— ти, — нагадала подрузі, що будинок був запроєктований нею.

Марта: а бачиш, які зараз кондиціонери погані. Ніка, пішли по лимонад.

Роман: і мені.

— а тобі для чого? Тобі ж не жарко.

Роман: захотілося.

— і що ми йдемо по лимонад? — сказала я, коли ми були на кухні.

Марта: треба.

Міша: дівчата,

— що на цей раз, пан Мудрик, хоче у моєї прекрасної душі?

Міша: поговорити.

— я тут з подругою говорю.

Міша: так? І де вона?

— ось тут стоїть, — я оглянула кухні і помітила, що дівчини немає. Виглянула у вітальню вона там з Андрієвським про щось спорить, — але ж ти хитрий. Слухаю.

Міша: я хочу сказати тобі правду, — це ввело мене у дивні відчуття.

— яку правду ?

Міша: я сьогодні тобі збрехав, — нічого не розумію, про що збрехав?

— тобто?

Міша: я сказав, що наш поцілунок був помилкою. Що я про це шкодую. Але це далеко не так. Я знаю і думаю, що цей поцілунок не був помилки. І я не шкодую про це. Це один з тих моїх вчинків, якими я пишаюся, що наважився на це.