Глава 8

Сьогодні погода була в депресії – дощ ріками стікав по асфальту і мелодично тарабанив по парасольці. Я мала бути в університеті об 11.00 – здати домашнє завдання і отримати нове, а також отримати консультацію  у свого науково керівника з написання курсової роботи.

Третій курс. Мене лякала швидкоплинність часу.

Зустріч із одногрупниками трошки розчулила мене, але я розуміла, що не можу дозволити собі розклеїтися прямо тут і зараз у них на очах. Я усвідомлювала, що маю працювати і навчатися одночасно, як би це не було важко для мене. Я забирала сама в себе час молодості, веселощів, великих галасливих компаній і нічних клубів, але так вирішила я, а не за мене.

За декілька місяців сесія, а це означає, що мені доведеться з’являтися в університеті як можна частіше. Деякі з викладачів відкрито натякали на свою невдоволеність моїм графіком навчання. Проте я намагалася не засмучуватися їхнім їдким зауваженням, інакше відчуття провини і хандра з’їли б мене за секунду.

Тому швидко владнавши справи, я кулею вилетіла з будівлі університету і швиденько попрямувала на трамвай. До конференції була ще купа часу, а це означало, що я можу спокійно погуляти, чого дуже давно не робила.

Ескалатор повільно спускав мене на перший поверх  торгового центу до виходу. Приємний голос дівчини звучав із динаміків, говорячи про те, як легко можна завоювати серце дами завдяки золотим дрібничкам.

Проходячи повз кофейні, звідки пахло запашними напоями і свіжими круасанами, мій шлунок нагадав про себе, і тому довго не роздумуючи я завернула в «АВ». Дівчина-бариста виявилася дуже приємною і запропонувала завітати на другий поверх, звідки із панорамних вікон відкривався вид на центральну вулицю міста.

Так я і зробила: в руках був гарячий капучіно, а я сиділа у самому куточку закладу, спостерігаючи за рухом, життям, що вирувало за вікном. На задньому плані тихо грала Lana Del Rey, а в моїй голові була купа думок. Я мала впорядкувати своє життя, навчитися самій долати всі труднощі, як би це все мене не лякало.