Глава 5

Понеділок. Майже дев’ята ранку і я стою перед великою будівлею, що вражає своїми формами і величиною. Не зважаючи, що на календарі ми мали 18 вересня, сонечко припікало і давало можливість ще пофорсувати по місту у коротенькій спідниці і маєчці.

Після тряски у забитому тролейбусі моя спина вся мокра, і блузка, що так і липне до тіла, дратувала мене. Я вирішила перевести дух на стоянці, але не помітила під’їзджаючої машини і тому отримала страшенно оглушаючий сигнал.

- Ти що сліпа!? – хлопець, що був за кермом, вирячив на мене свої очі.

- Вибачте, я просто задумалася.

- Задумалася вона…

Він щось ще хмикнув собі під носа. Я вирішила не продовжувати діалог із цим хамом і тому рушила до входу.

Мене вразив світлий тон інтер’єру, був відчутний певний мінімалізм в оформленні. Дійсно, нічого зайвого не кидалося в очі. М’які диванчики з кріслами в залі очікування, що одразу слугував і холом, біля них кофейні столики із масою глянцевих журналів і привітна дівчина на рецепшені, що люб’язно допомогла зорієнтуватися мені і відправила на третій поверх.

Ліфт пікнув і відкрив переді мною вид у просторий хол. Мене одразу ж зустріла Олена, нагородила люб’язною посмішкою і, взявши по-під лікоть, повела у конференц-зал.

Наступні декілька годин я уважно слухала, що конкретно буде входити у мої обов’язки, хоча я це все прочитала і в правилах, що дала мені Олена ще минулої середи, але я не стала її зупиняти, мені подобалося з яким ентузіазмом вона розповідає про свою роботу, якою мімікою, жестами супроводжується її та чи інша фраза. Ми насміялися вдосталь. Вона показала мені моє робоче місце, доволі невелика, але світла кімната: письмовий стіл, стілець, невелика шафа для паперів і кулер з водою, а ще великий принтер, з яким я мала подружитися як можна швидше.

Коли ж годинник показав першу годину дня ми спустилися у прилягаючий до готелю бар, що був оформлений у американському стилі, навіть байк справжній стояв посеред закладу. Атмосфера відповідала назві закладу.