Розділ 6: Розклад вчорашніх потягів

Я залишив металеві двері позаду. За ними стояла тиша — Фея більше не плакала, але я знав, що їй потрібен цей час наодинці з гранітом і власною недосконалістю. Павук під склепінням теж зник з поля зору, розчинившись у густих тінях підземної архітектури.

Я повільно пішов уздовж нескінченної, порожньої платформи. Дніпровська станція здавалася ще довшою, ніж зазвичай. Мої кроки відлунювали від стін рівним, спокійним ритмом. Мені не було куди поспішати. Я був вільним досліджувати це підземелля у темпі вальсу.

Але раптом мій слух вловив інший ритм.

Тік. Тік. Тік.

Це було гучне, металеве клацання, яке супроводжувалося швидким, нервовим бурмотінням. Звук лунав із самого краю платформи, там, де тьмяне світло ламп закінчувалося, поступаючись місцем чорній пащі тунелю.

Я підійшов ближче і зупинився. На самому краю прірви, балансуючи на обмежувальній лінії так небезпечно, що його черевики наполовину звисали над рейками, стояв чоловік середнього зросту.

Він виглядав так, ніби не спав із минулого століття. Це була людина, зібрана з гострих кутів і хронічної втоми. На ньому висіла занадто велика, вицвіла залізнична шинель незрозумілої епохи. Тканина на плечах була вкрита густим шаром сірого пилу, а замість ґудзиків шинель трималася на якихось заплутаних шматках мідного дроту, які наче звивалися в його кишеню. Неначе дроти були під’єднані до якогось пристрою.

Але найбільше вражало його обличчя. Шкіра здавалася тонкою, як пергамент, і мала хворобливий, напівпрозорий відтінок. Під очима залягли такі глибокі, темно-фіолетові тіні, що здавалося, ніби туди в'ївся вугільний пил. Очі чоловіка, обведені червоними капілярами, були широко розплющені й гарячково бігали туди-сюди, вдивляючись у темряву тунелю.

В одній руці він тремтячими покритими товстим пилом пальцями тримав стос зім'ятих, пожовклих паперів, а в іншій — масивний срібний секундомір.

Тік. Тік. Тік.

Я підійшов ще на кілька кроків, і мій погляд упав на циферблат секундоміра. Стрілка на ньому рухалася стрибками, але... у зворотний бік. Проти годинникової стрілки.

— Запізнюється! Знову запізнюється! Це просто катастрофа планетарного масштабу! — хрипко заголосив чоловік. Він різко замахнувся секундоміром, ніби хотів кинути його на рейки, але в останню мить передумав і судомно притиснув до грудей.

Він несподівано розвернувся, і його божевільний, запалений погляд вп'явся в мене.

— Ви! — він тицьнув у мій бік тремтячим пальцем із брудним нігтем. — Юначе! Чому ви гуляєте платформою таким прогулянковим кроком?! Ви що, не розумієте, що вже катастрофічно запізнилися?!

— Доброго вечора, — спокійно відповів я, не роблячи спроби відійти від цього дивака. — Я нікуди не поспішаю. Мій потяг ще не прибув.

Чоловік зайшовся глухим кашлем, схожим на гавкіт, ніби набрав у легені їдкого диму, і схопився за голову, зім'явши свій старий кашкет.

— Ваш потяг ще не прибув?! Яка наївність! Яке обурливе невігластво! — він підскочив до мене, розмахуючи стосом паперів перед моїм носом. Від нього пахло старим папером і міцною, гіркою кавою, змішаною з димом їдких цигарок. — Юначе, ви пропустили 14:00 на Минулий Четвер! А він же був найважливішим!

Він почав гарячково гортати свої папери.

— Ось! Дивіться! — він тицьнув пальцем у якийсь кривий рядок. — О 14:00 ви мали можливість відповісти інакше! Але ви промовчали! Потяг «Якби Ж То Я Сказав Це Раніше» відбув рівно за розкладом, а ви залишилися стояти на пероні сьогодення, як повний дурень!

Я був, м’яко кажучи, спантеличений таким “розкладом” справ. Але все ж подивився на зім'ятий аркуш, який чоловік мені простягав. Там не було жодного розкладу міст чи станцій. Натомість колонки були заповнені дивними, написаними від руки пунктами призначення: «Станція Невиправданих Надій», «Тупик Правильних Рішень», «Платформа Останнього Шансу».[AZ1] 

Це був не диспетчер метрополітену. Це був архіваріус людських жалів.

— Я не купував квитка на Минулий Четвер, — відповів я, уважно розглядаючи його фіолетові кола під очима. Здається, я бачив перед собою людину, яку живцем з'їдала її власна тривожність.

— Ніхто не купує! — Диспетчер нервово засміявся, і цей сміх перейшов у сухий кашель. — Але всі намагаються на нього встигнути! Ви всі приходите сюди, дивитеся в темряву і чекаєте, що звідти виїде вагон, який відвезе вас на п'ять хвилин до того моменту, як ви все зіпсували!

Він наблизився до мене майже впритул. Його запалені очі гарячково блищали за жовтими лінзами в напівтемряві.

— Я бачу по вашому обличчю, юначе. У вас там, у минулому, є ціла купа неправильно спаяних схем. Згорілі запобіжники. Слова, які ви не повинні були говорити тій дівчині. Тиск, який ви не витримали. Я можу вам допомогти! — він змовницьки знизив голос до свистячого шепоту і витягнув з кишені маленький, сірий клаптик картону. — У мене є резервний квиток на експрес. Він прибуває... вчора! Ми можемо переписати маршрут. Ви повернетеся і зробите все ідеально. Жодних похибок, гарантую!

Я дивився на цей сірий картонний квадратик у його брудних, тремтячих пальцях.

Ще взимку я віддав би за нього все. Я б благав цього божевільного Диспетчера пустити мене в той вагон. Я б повернувся назад, щоб вчасно розпізнати тривожність Даші, щоб не брати на себе роль її рятівника, щоб не вигоріти до стану порожнього металевого корпусу.